Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

— Володарю Ройдон, я — Божа людина і тому маю сприймати їх з усією серйозністю. Ось що я недавно прочитав. — Із цими словами Денфорт понишпорив у складках своєї чорної накидки і видобув стос потертих аркушів. Їх було щонайбільше кілька десятків, так-сяк прошитих грубою мотузкою. Від часу та частого ужитку структура паперу пом’якшилася, краї аркушів потерлися й обтріпалися, а самі аркуші посіріли. Я сиділа надто далеко, щоб роздивитися назву на титульній сторінці. Але всі три вампіра побачили її. Джордж також помітив — і пополотнів.

— Це — розділ з Malleus Maleficarum. А я й не знав, що ви настільки добре володієте латиною, що здатні зрозуміти, про що йдеться у такому складному й важкому творі, пане Денфорт, — сказав Метью. То був найдокладніший посібник з полювання на відьом з усіх коли-небудь написаних, і одна його назва вселяла жах у серце кожної відьми.

На обличчі священика з’явився обурений вираз.

— Я навчався в університеті, володарю Ройдон.

— Дуже радий це чути. Ця книга не має потрапляти до рук людей слабких на голову і забобонних.

— Вам вона відома? — здивувався Денфорт.

— Я також навчався в університеті, — примирливо відповів Метью.

— Тоді ви маєте розуміти, чому я хочу поставити цій жінці декілька запитань, — сказав Денфорт і спробував було пройти в глиб кімнати. Та відразу ж закляк, наче вкопаний, почувши тихе гарчання Хенкока.

— Моя дружина не має проблем зі слухом. Не треба підходити ближче.

— Я ж казав вам, що господиня Ройдон має надприродні здібності, — тріумфально вигукнув Іффлі.

Денфорт стиснув пальці на своїй книзі.

— Хто вас навчив усьому цьому, господине Ройдон? — гукнув він їй через лункий обшир зали. — Від кого ви навчилися своєму ремеслу відьми?

Отак і починалося безумство — з питань, навмисне поставлених так, щоб спіймати обвинувачувану в пастку і змусити її звинувачувати інших створінь. Відьом по одній ловили в тенета брехні й знищували. Завдяки цій тактиці тисячі моїх одноплемінниць були піддані тортурам і знищені. Обурені заперечення завирували в мене в душі й підкотилися до горла.

— Мовчи, — мовив Метью крижаним шепотом.

— У Вудстоці трапляються дивні речі. Дорогу вдовиці Бітон перейшов білий олень, — продовжив Денфорт. — Він зупинився на дорозі й витріщався на стару, допоки її плоть не похолола від страху. Минулої ночі біля її хати бачили сірого вовка. Його очі горіли в темряві яскравіше за ліхтарі, запалені для того, щоб допомогти подорожнім знайти притулок у негоду. До якої з цих істот ви маєте стосунок? Хто обдарував нею вас? — Цього разу Метью не треба було казати, щоб я мовчала. Священик ставив запитання згідно з добре відомою схемою, яку я вивчала іще в аспірантурі.

— Відьма має відповісти на ваші запитання, пане Денфорт, — наполягав Іффлі. Таке нахабство є неприпустимим для представниці темних сил у доброчесній компанії.

— Моя дружина ні з ким не говоритиме без моєї згоди, — відказав Метью. — І будьте обережні зі вживанням слова «відьма», Іффлі. — Чим більше селяни напосідали на нього зі своїми питаннями, тим важче йому було стримуватися.

Священик перевів погляд з мене на Метью, а потім знову втупився в мене.

Я затамувала подих.

— Її угода з дияволом позбавляє її можливості казати правду, — озвався Бідвел.

— Помовчіть, майстре Бідвел, — перервав його священик. — Що ти хочеш сказати мені, дитя моє? Хто познайомив тебе з дияволом? Може, якась інша жінка?

— Або чоловік, — стиха додав Іффлі. — Господиня Ройдон — не єдине дитя темряви з усіх присутніх. Бо я бачу тут химерні книги та прилади, а збори о дванадцятій ночі проводяться для того, щоб викликати духів.

Гарріот зітхнув і тицьнув Денфорту свою книгу.

— Це — математика, пане, а не магія. Удовиця Бітон бачила тут працю з геометрії.

— Не вам визначати міру зла, що назбиралося в цій кімнаті, — пирхнув Іффлі.

— Якщо ви шукаєте зло, то краще пошукайте його в помешканні вдовиці Бітон. — Хоча Метью й намагався щосили зберігати спокій, все ж він швидко втрачав його.

— Значить, ви звинувачуєте стару жінку у тому, що вона — відьма? — різко спитав Денфорт.

— Ні, Метью. Так не треба, — прошепотіла я, сіпаючи його за руку й намагаючись привернути увагу.

Метью обернувся до мене. Його обличчя було мало схожим на людське, зіниці оскляніли й стали величезними. Я похитала головою, і він глибоко зітхнув, намагаючись вгамувати як своє роздратування вторгненням до його будинку, так і несамовите інстинктивне бажання захистити мене.