Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

— Значить, по-вашому, я кусюча? Мій чоловік — член Конгрегації. Сюди прямує загін вершників, щоб звинуватити мене в завдаванні шкоди нікому не потрібній старій бабці. Я — в незнайомому місці, де кожного разу, коли йду до спальні, збиваюся з дороги. Я й досі не маю черевиків. До того ж, мені доводиться жити в гуртожитку, де повно молодих хлопців, котрі постійно про щось теревенять! — скипіла я. — Але не варто через мене завдавати собі клопоту. Я сама про себе поклопочуся!

— Поклопочетеся про себе? — розсміявся Гелоуглас, похитавши головою. — Не зможете. А коли бій скінчиться, нам треба буде зайнятися вашим акцентом. Я не зрозумів й половини з того, що ви тільки-но сказали.

— Мабуть, вона ірландка, — припустив Хенкок, визвіряючись на мене. — Цим можна пояснити її здатність до накидання чар і недоладну мову. Усі ірландці — купа телепнів.

— Вона не ірландка, — заперечив Гелоуглас. — Схиблена чи ні, я б зрозумів її мову, якби вона справді була ірландкою.

— Замовкніть! — загорлав Метью.

— Люди з села — біля сторожки воротаря! — оголосив П’єр, коли запала тиша.

— Піди й приведи їх сюди, — наказав йому Метью. А потім повернувся до мене. — Говоритиму я, добре? Не відповідай на їхні запитання, допоки я не скажу. Бо, — продовжив він різкою скоромовкою, — ми не можемо дозволити, щоб сьогодні тут сталося щось екстраординарне… як тоді, коли сюди приходила вдовиця Бітон. У тебе й досі в голові паморочиться? Може, підеш полежиш?

— Цікаво. Мені дуже цікаво, — відповіла я, стискаючи кулаки. — Не турбуйся за мою магію й за моє здоров’я. Краще потурбуйся підрахувати, скільки годин тобі доведеться відповідати на мої запитання, коли священик та його поплічники підуть геть. А якщо ти знову спробуєш ухилитися від відповіді під приводом того, що мені, мовляв, не слід про це знати, то я тебе розкатаю по підлозі, як млинець.

— О, бачу, що ти почуваєшся пречудово, — іронічно скривив губи Метью. А потім цьомкнув у лоба. — Я кохаю тебе, моя левице.

— Краще прибережи свої вияви любові на пізніше і дай тітоньці можливість зібратися з духом, — порадив Гелоуглас.

— Чому кожен вважає, ніби має право давати поради, як мені слід поводитися з власною дружиною? — скипів Метью. У його непорушному самовладанні почали з’являтися тріщинки.

— Та хтозна чому, — відповів Гелоуглас примирливим тоном. — Може, тому, що вона нагадує мені бабусю. Ми даємо Філіпу поради вранці, вдень і увечері стосовно того, як втримати її в узді. Та він все одно не слухає.

Чоловіки розосередилися по кімнаті. Позірна довільність їхнього розташування насправді утворила щось на кшталт людського тунелю — широкого біля входу до кімнати і вужчого біля каміна, де сиділи ми з Метью. Поки Джордж та Кіт перші вітатимуть Божого чоловіка та його напарників, Волтер принесе замість гральних костей та манускрипту «Доктора Фауста» примірник «Історії» Геродота. Хоча то й була не Біблія, Рейлі запевнив нас, що вона надасть обстановці належної серйозності та солідності. Кіт почав було протестувати проти такої заміни, але в ту мить почулися кроки й голоси.

П’єр увів до кімнати трьох чоловіків. Один із них так сильно нагадував отого худорлявого молодика, який знімав мірку для моїх черевиків, що я відразу збагнула: то — його батько, Джозеф Бідвел. Почувши, як за ним грюкнули двері, він перелякано сіпнувся й озирнувся. Коли ж його мутні очі знову глянули уперед і побачили перед собою численне зібрання, яке чекало на їхню депутацію, він підстрибнув іще раз. Волтер, займаючи стратегічно важливу позицію посередині кімнати разом із Хенкоком та Генрі, проігнорував нервового чоботаря і кинув презирливий погляд на чоловіка в брудній рясі.

— Що привело вас сюди в такий вечір, пане Денфорт? — суворо спитав Рейлі.

— Моє шанування серу Волтеру, — сказав Денфорт і поклонився, а потім зняв з голови шапку й став знервовано крутити її у руках. У цю мить він помітив графа Нортумберлендського. — Здрастуйте, мій володарю! Я й не знав, що ви досі поміж нас.

— Ви чогось хотіли? — з підкресленою чемністю поцікавився Метью. Він так і лишився сидіти, розслаблено випроставши ноги.

— Моє шанування й вам, володарю Ройдон. — Денфорт іще раз вклонився, цього разу в наш бік. Він кинув на мене зацікавлений погляд, але його враз охопив страх, і священик втупився очима у свою шапку. — Останнім часом ми не бачили вас ані в церкві, ані у місті. Бідвел подумав, що ви занедужали.

Бідвел знервовано завовтузився й засовав ногами. При цьому його старі шкіряні черевики жалібно заскрипіли, і до їхнього скигління легені старого додали своє хрипке дихання та гавкаючий кашель. Горло його прикривав пожмаканий рюш, що ворушився від кожного подиху. Складчастий грубий льон, з якого був пошитий той рюш, був явно вкрай незручний, а масна пляма на щоці чоботаря свідчила, що він щойно повечеряв.