Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

Коли придворні прийшли на бенкет, то аж охнули в захваті від сцени, яку ми облаштували.

— Їм подобається, — прошепотіла я Метью з-за ширми, яка закривала нас від натовпу. Наше величне антре було призначене на десерт, а допоки ми заховалися на Лицарських сходах біля зали. Метью розважав мене оповідками про старі часи, коли він і сам приїздив на лицарський турнір. Коли ж я висловила сумнів у придатності зали для таких специфічних змагань, то він здивовано вигнув брову.

— А навіщо, по-твоєму, ми зробили залу такою великою, а стелю такою високою? Празькі зими можуть тривати до біса довго, а озброєні знуджені молодики вельми небезпечні. Краще нехай чимдуж кидаються один на одного, аніж затівають війни з сусідніми королівствами.

Вино лилося рікою, столи вгиналися від страв, і невдовзі шум у залі став оглушливим. Коли почали подавати десерти, ми з Метью нишком зайняли свої місця. Маестро Хофнагель намалював для Метью жвавий пасторальний пейзаж і неохоче виділив йому одне з апельсинових дерев, щоб він міг сидіти під ним на валуні, роль якого виконував ослін, укритий сірою повстю. Я мала чекати свого виходу, а потім вигулькнути з каплиці і стати за старими дерев’яними дверима, покладеними набік і розмальованими під колісницю.

— Не спробуй розсмішити мене, — застерегла я Метью, коли він цьомкнув мене у щоку і побажав удачі.

— Мені дуже подобаються важкі ситуації, — прошепотів він у відповідь.

Коли музичні акорди заповнили кімнату, придворні потроху позамовкали. Коли в приміщенні стало абсолютно тихо, Метью показав своєю астролябією на небеса, і маскарад почався.

Іще в процесі підготовки я вирішила, що найкращий метод постановки має полягати в мінімумі тексту і в максимумі танців. По-перше, кому захочеться, добряче попоївши, сидіти й слухати промови? Я достатньо часто бувала на академічних заходах, щоб переконатися в тому, що це — погана ідея. Синьйор Пасетті радо навчив декотрих придворних дам «танцю мандрівних зірок», що мало забезпечити Метью небесним предметом споглядання, коли він чекатиме появи своєї коханої місячної жінки. З огляду на те, що у виставі на деякі ролі були призначені відомі придворні красуні у фантастично розцяцькованих коштовностями платтях, маскарад швидко набув схожості зі шкільною виставою з таким її обов’язковим атрибутом, як захоплені батьки. Метью корчив кислі міни, наче ще трохи — і він більше не витримає цього видовища.

Коли ж скінчився танець, музики позначили мою появу гуркотом барабанів та вереском сурм. Маестро Хофнагель причепив на двері каплиці штори, і я тільки й мала, що пройти крізь них із поважністю богині (і при цьому не зачепитися за них своїм схожим на місяць головним убором, як уже не раз примудрялася під час репетицій), а потім задумливо витріщитися на Метью. А він, якщо буде на те воля Божа, зачудовано витріщатиметься на мене, при цьому не відволікаючись на споглядання моїх грудей.

Я зробила паузу, входячи в роль, вдихнула повні груди повітря і впевнено проштовхнулася крізь штори, намагаючись пливти, наче місяць по небу.

Придворні захоплено охнули й завмерли.

Задоволена тим, що мені вдалося таке переконливе антре, я поглянула на Метью. Його очі були круглі, наче блюдця.

«Ой, ні, тільки не це!» Я помацала пальцем ноги підлогу, але, як я й підозрювала, вже встигла піднятися над нею на кілька дюймів — і продовжувала підніматися. Я випростала руку, сподіваючись зачепитися за край моєї імпровізованої колісниці, і побачила, що моя шкіра випромінює сріблясте сяйво. Метью різко кивнув головою у бік моєї тіари та маленького сріблястого серпика місяця. Не маючи дзеркала, я й гадки не мала, що роблю, але боялася найгіршого.

— Ля Діосо! Чудово! Прекрасний ефект! — вигукнув Рудольф і, підвівшись, енергійно зааплодував.

Розгублені придворні невпевнено приєдналися до нього. При цьому декотрі спершу перехрестилися.

Повністю заволодівши увагою залу, я притиснула руки до грудей і закліпала очима на Метью, який на мій захоплений погляд відповів похмурою гримасою. Я зосередилася на необхідності спуститися додолу, щоб пройти до Рудольфового трону. Виконуючи роль Зевса, він сидів на найрозкішнішому різьбленому кріслі, яке тільки можна було знайти в запасниках палацу. Воно було огидне й позбавлене смаку, але чудово годилося для такої оказії.

На щастя, коли я наближалася до імператора, моє тіло більше не світилося і публіка вже не дивилася на мою голову так, наче я — бенгальський вогонь. Я присіла у реверансі.