Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

— Мої вітання, Ля Діосо, — забубонів Рудольф, імітуючи здогадний голос верховного божества, але насправді він явно перегравав.

— Я кохаю прекрасного Ендиміона, — сказала я, підводячись і показуючи жестом у бік сходів, де Метью, влігшись на пухові перини, зображав глибокий сон. Текст я написала сама. (Метью запропонував свій варіант: «Якщо ти не відчепишся від мене, то прекрасний Ендиміон порве тобі горлянку», але я цей варіант відхилила, разом із пропозицією скористатися поезією Кітса.) — Він такий мирний, такий спокійний у своєму сні. Я — богиня і я ніколи не зістарюсь, а красень Ендиміон невдовзі зістариться й помре. Благаю вас, зроби його безсмертним, щоб він завжди був зі мною.

— За однієї умови! — скрикнув Рудольф, відкинувши спроби імітувати божественний голос заради гучності. — Він має спати увесь час, не прокидаючись. Тільки тоді він стане безсмертним.

— Дякую тобі, могутній Зевсе, — сказала я, намагаючись не нагадувати акторку з британської комедійної трупи. — Тепер я зможу вічно споглядати свого коханого.

Рудольф скривився. Добре, що сценарій не передбачав його схвальної репліки.

Я повернулася до своєї колісниці, й звідти — за лаштунки, пройшовши крізь штори, а тим часом придворні дами виконували фінальний танець. Коли він скінчився, Рудольф провів по колу всіх придворних, які витанцьовували, гучно гупаючи ногами та ляскаючи в долоні так, що ледь дах не звалився. Але це не допомогло розбудити Ендиміона.

— Піднімайся! — просичала я, йдучи подякувати Рудольфу за те, що надав нам можливість порозважати його імператорську величність. А у відповідь почула від Метью лише нарочито театральне хропіння.

Тож я зробила перед Рудольфом реверанс і виголосила промову на честь астролябії маестро Габермеля, декорацій та спецефектів маестро Хофнагеля, а також якісного музичного супроводу.

— Я був вельми втішений, Ля Діосо, більше, ніж сподівався. Можете прохати у Зевса винагороду, — сказав Рудольф, ковзнувши поглядом по моїх плечах та грудях. — Що забажаєте. Тільки скажіть — і воно ваше.

Теревені припинилися, і в залі запала тиша. І в цій тиші я почула слова Авраама: «Книга сама до вас прийде. Ви лишень попрохайте». Невже це дійсно отак просто?

Ендиміон заворушився на своїй пуховій перині. Не бажаючи, щоб він втрутився у розмову, я клацнула за спиною пальцями, повертаючи його у сни. А придворні затамували подих, чекаючи, що я назву якийсь престижний титул, добрячий шмат землі чи купу золота.

— Мені б хотілося побачити алхімічну книгу Роджера Бекона, ваша величносте.

— У вас витримки — на десять дебелих мужиків, тітонько, — сказав Гелоуглас тоном, у якому чулося стримане захоплення, коли ми верталися додому. — А про підбір слів я взагалі мовчу.

— Та годі тобі, дякую, — задоволено сказала я. — А, до речі, що робила під час маскараду моя голова? Бо всі на неї так витріщалися!

— Із місяця на твоїй голові з’явились дивовижні зірки, а потім згасли. Я б на твоєму місці не переймався. Усе виглядало так реально, що всі вирішили, що це ілюзія. Зрештою, більшість аристократів при дворі Рудольфа — всього-на-всього люди.

Відповідь Метью була стриманішою.

— Не поспішай радіти, серденько. Може, Рудольф і не мав іншого вибору, окрім як погодитися, зважаючи на ситуацію, що склалася, але ж манускрипту він тобі іще не надав. Ти почала дуже складний і небезпечний танок. Можеш не сумніватися: за можливість зиркнути на книгу, імператор почне вимагати у тебе щось навзамін.

— Тоді нам слід ушитися задовго до того, як він почне наполягати на виконанні його вимоги, — сказала я.

Але виявилося, що Метью мав рацію, наполягаючи на необхідності виявляти обережність. Я гадала, що нас удвох запросять наступного дня, щоб дати нам можливість проглянути манускрипт у приватній обстановці. Але таке запрошення не надійшло. Минуло кілька днів, перш ніж ми отримали формальне запрошення пообідати в палаці з якимись перспективними католицькими теологами. А після обіду, обіцялося в записці, вибрану групу запросять до покоїв імператора на оглядини екземплярів з колекції Рудольфа, що становлять особливий інтерес із точки зору містики й релігії. Серед гостей мав бути такий собі Йоганн Пісторіус, який виховувався лютеранином, навернувся в кальвінізм, а невдовзі мав стати католицьким священиком.

— Нам влаштовують пастку, — сказав Метью, пригладжуючи рукою волосся. — Пісторіус — небезпечний чоловік, безжальний та жорстокий супротивник і, до того ж, відьмак. Він повернеться сюди через десять років і стане Рудольфовим духівником.