Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

— Тільки тобі… назавжди… тобі, — охала я, відчуваючи, як тремтять мої ноги на його стегнах.

Метью важко дихав, притиснувшись своїм чолом до мого. Коли він опускав мої спідниці, в його очах блиснуло щось схоже на жаль і розкаяння. Він ніжно, майже цнотливо поцілував мене.

Наш статевий акт, хоч яким бурхливим він не був би, не вгамувало й не наситило те, що постійно спонукало Метью переслідувати мене, попри той беззаперечний факт, що я належала йому і лише йому одному. Я почала непокоїтися, що цю жагу вже нічим не можна буде вгамувати.

Моє довго стримуване невдоволення скипіло, забулькало і вихлюпнулося назовні у вигляді ударної хвилі, яка відкинула Метью від мене і притиснула його до протилежної стіни. Від такої різкої й несподіваної зміни положення і статусу очі Метью враз потемніли.

— А тепер відчуй те, що відчувала я, серденько моє. Ну, як тобі? Подобається? — тихо й спокійно спитала я. На його обличчі відбився неймовірний подив. Я клацнула пальцями, і повітряна хвиля відпустила його. Поновлюючи рухливість, Метью поворушив руками й ногами. А потім розкрив рота щось сказати. — Не смій виправдовуватися, — сердито наказала я. Якби ти доторкнувся до мене так, як мені не подобається, я б відмовила тобі.

Метью міцно стиснув губи.

— У мене все не йде з голови твій приятель Джордано Бруно: «Бажання підштовхує мене, а страх стримує». Я не боюся твоєї сили, твоєї влади — нічого, чим би ти сподівався мене залякати, — сказала я. — А чого боїшся ти, Метью?

Його губи винувато доторкнулися до моїх. Цей легенький поцілунок, а ще вихор, що гойднув мої спідниці, засвідчили, що Метью визнав за краще втекти, аніж відповісти на моє запитання.

— Заходив пан Габермель. Твій посібник — на столі, — сказав Метью, не відриваючи погляду від схематичного плану Празького замку, котрий він якимось чином роздобув у імператорських архітекторів. Упродовж кількох останніх днів Метью тримався від мене на поштивій відстані й усю свою енергію скерував на розвідування таємниць системи охорони палацу, щоб її здолати. Попри пораду Авраама, яку я належним чином передала своєму чоловікові, Метью все одно віддавав перевагу агресивній стратегії. Він хотів, щоб ми поїхали геть із Праги. Якомога швидше.

Я підійшла до нього збоку, і він поглянув на мене неспокійними голодними очима.

— Це лише подарунок. — Я поклала рукавички і міцно поцілувала його. — Моє серце належить тобі, пам’ятаєш?

— Це не просто подарунок. Його принесли разом із запрошенням на полювання. Завтра. — Метью огорнув руками мої стегна. — Гелоуглас поінформував мене, що ми це запрошення приймаємо. Він знайшов шлях до імператорських покоїв: спокусив якусь бідолашну служницю і та показала йому еротичну колекцію Рудольфа. Палацова варта або полюватиме разом із нами, або дріматиме. Гелоуглас вважає, що кращого шансу дістатися до книги ми не матимемо.

Я глянула на робочий стіл Метью, де лежав іще один пакуночок. — А що то таке — ти знаєш?

Він кивнув, простягнув руку і підняв пакунок.

— Ти увесь час отримуєш подарунки від інших чоловіків. А цей — від мене. Простягни руку. — Заінтригована, я зробила так, як він сказав.

Метью втиснув у мою долоню щось гладеньке й кругле, завбільшки з невеличке яйце.

Малесенькі саламандри наповнили мою долоню, і довкола яйця закрутився холодний та важкий металевий потік. Саламандри були зроблені зі срібла й золота, а в їхні спини було вмонтовано невеличкі діаманти. Я підняла одну з істот — і вони враз утворили ланцюжок, з’єднавшись головами і переплівши хвости. А в моїй долоні лежав рубін. Дуже великий і дуже червоний рубін.

— Як гарно! — Я з вдячністю поглянула на Метью. — А коли ти встиг його купити? — спитала я, бо такі ланцюжки не тримали в запасі для перехожих покупців.

— Він уже деякий час у мене був, — зізнався Метью. — Мені прислав його батько разом із триптихом. Просто я був не впевнений, що він тобі сподобається.

— Звісно, він мені подобається. Між іншим, саламандри мають стосунок до алхімії, — сказала я, іще раз поцілувавши Метью. — До того ж, яка жінка заперечуватиме, коли їй подарують ланцюжок два фути завдовжки, складений із золото-срібно-діамантових саламандр, та ще й рубін такий великий, що ледь поміститься в філіжанку для кави?

— Саме ці саламандри подарував мені король, коли я повернувся до Франції наприкінці 1541 року. Король Франциск вибрав палаючих саламандр своєю емблемою, а девізом — вислів «Я живлю, плекаю — і убиваю». — Метью розсміявся. — Кіту ця пихата й зарозуміла фраза так сподобалася, що він навіть переробив її для власних потреб: «Те, що живить мене, мене ж і вбиває».