Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

— Якби я був вовком, то просто ліг би і дав дамі можливість робити все, що їй забажається, — ліниво зауважив Метью. Цього дня він був з ніг до голови викапаний придворний: в сіро-зеленому вбранні, з чорним волоссям, схованим під хвацькою шапкою, яка мало захищала від негоди, але давала можливість виставити напоказ на своїй верхівці сріблясту емблему: уроборо родини де Клермонів, щоб Рудольф не забував, з ким має справу.

Решта придворних пирхнули і захихотіли з його сміливої ремарки. Рудольф, переконавшись, що сміх не адресований йому, і собі розсміявся, і сказав, поплескавши Метью по плечу.

— Ми маємо ще одну спільну рису, герр Ройдон. — Із цими словами імператор поглянув на мене. — Ні ви, ні я не боїмося сильних жінок.

Напруженість спала. Сокільничий з видимим полегшенням повернув Августу на сідало і спитав імператора, якого птаха той хотів би використати для охоти на рябчиків. Рудольф довго й картинно вибирав. А коли зупинив свій вибір на великому кречеті, австрійські ерцгерцоги та німецькі князі накинулися на решту птахів, і в результаті суперечки залишився тільки один птах. Він був маленький і тремтів від холоду. Метью простягнув було до нього руку.

— Це — жіночий птах, — зневажливо пирхнув Рудольф, сідаючи в сідло. — Я наказав його принести спеціально для Ля Діоси.

— Попри своє ім’я, Діана не любить полювання. Але байдуже. Із цим яструбом-голуб’ятником полюватиму я, — сказав Метью. Він пропустив пута крізь свої пальці, випростав руку, і птах став на його обтягнуту рукавичкою кисть. — Привіт, красуне, — стиха мовив він, поки птах якомога зручніше розставляв лапи у нього на руці. І з кожним рухом його дзвіночки дзеленчали.

— Її звуть Шарка, — прошепотів головний єгер і посміхнувся.

— А її розум відповідає прізвиську? — спитав Метью.

— Не лише відповідає, а й перевищує, — весело вишкірився старий.

Метью нахилився до пташини і взяв зубами один із мотузків, що тримали її ковпак. Його рот опинився так близько до Шарки, цей жест був таким інтимним, що його можна було сплутати з поцілунком. Метью потягнув мотузок. Розв’язавши його, він із легкістю зняв ковпак вільною рукою і поклав прикрашену шкіряну торбочку до кишені.

Шарка закліпала очима, коли перед ними з’явився навколишній світ. Вона знову закліпала, допитливо поглянувши спочатку на мене, а потім на чоловіка, який її тримав.

— А можна до неї доторкнутися? — У м’яких прошарках брунатно-білих пір’їн було щось магічне й вабляче.

— Я б не став цього робити. Вона голодна. Гадаю, Шарці не вдається вполювати стільки здобичі, скільки їй потрібно, — сказав Метью. На його обличчі знову з’явився сумний і навіть задумливий вигляд. Шарка стиха скрикнула, не зводячи очей з Метью.

— Ти їй подобаєшся. — І недивно. Вони обоє за своїми інстинктами були мисливцями, і обоє були обмежені так, що не могли повністю віддатися поклику й жазі вистежувати й убивати.

Ми поїхали звивистою стежиною до річкової ущелини, яка колись служила ровом для палацу. Ріка висохла, а ущелина відігравала роль огорожі, яка не давала імператорській дичині забрідати до міста. Тутешня місцевість кишіла оленями, козулями та дикими кабанами. Випускали сюди й левів та інших представників котячих зі звіринця — у ті дні, коли Рудольф бажав полювати з ними, а не з птахами.

Я очікувала хаосу, але полювання було відрежисоване не гірше за балет. Щойно Рудольф випустив свого кречета, як птахи, що сиділи на деревах, хмарою здійнялися угору і чкурнули навтьоки, щоб не дістатися на обід хижому птаху. Кречет шугонув униз і помчав над підліском, зі свистом розсікаючи крилами повітря і дзеленькаючи дзвониками, прив’язаними до його лап. Переполохані рябчики вискочили з-під укриття й кинулися навтьоки, тріпочучи крилами і розлітаючись навсібіч. Кречет обрав собі ціль, вибрав зручний кут атаки — і кинувся на неї, щоб ударити пазурами та дзьобом. Рябчик полетів униз, а кречет наполегливо й безжально переслідував його до самої землі, де рябчика, ошелешеного й пораненого, було вбито. Єгері спустили псів і кинулися разом із ними по засніженій землі. Із ними загуркотіли копитами коні, і переможні вигуки чоловіків потонули в гавкоті собак.

Коли коні донесли вершників до місця падіння здобичі, ми побачили сокола, який стояв над здобиччю, прикриваючи рябчика крилами від потенційних суперників. Колись схожу позу прийняв Метью в Бодлійській бібліотеці, і я відчула, як він поглянув на мене, щоб пересвідчитися, що я поруч із ним.