Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

— Подарунок просто чудовий, і я завжди його зберігатиму, як великий скарб.

— А це — для тебе, — мовив Генрі, передаючи Метью таку саму торбочку. — Гільярд знає, що ти можеш показати медальйон іншим або носити його при дворі, тому портрет у ньому, так би мовити… обережніший.

— А чи не цей медальйон Метью тримає на моїй мініатюрі? — поцікавилася я, вказавши оригінальний набір матових камінчиків у простій золотій оправі.

— Гадаю, що так, — ніжно відповів Метью. — Це ж місячний камінь, чи не так, Генрі?

— Стародавній зразок, — гордовито мовив Генрі. — Він був серед моїх антикварних штучок, і мені захотілося подарувати його тобі. Як бачиш, на ньому вирізьблена богиня Діана.

Мініатюра всередині медальйону була більш респектабельною, але вона все одно вражала своєю неформальністю. На мені було червонувато-коричневе плаття, оторочене чорним оксамитом. Витончений рюш обрамляв моє обличчя, не закриваючи при цьому сяючих перлин на моїй шиї. Але саме моя зачіска вказувала на те, що цей портрет був інтимним подарунком, призначеним для мого чоловіка, з яким я щойно побралася. Волосся хвилями спадало на мої плечі й спину несамовитим буянням рудувато-золотистих кучерів.

— Блакитний фон підкреслює очі Діани. А лінія рота — вона така правдоподібна, як у житті! — зазначив Метью, приємно приголомшений подарунком.

— Мені виготували на замовлення рамочку, — сказала Мері, вказавши жестом на Джоан, — щоб вставляти в неї ці портрети тоді, коли їх не носитимуть. — Та рамка мала вигляд плиткої коробочки з двома нішами, вистеленими чорним оксамитом. Дві мініатюри прекрасно поміщалися всередину, створюючи ефект парного портрету.

— Мері та Генрі вчинили дуже доречно й далекоглядно, зробивши нам ці подарунки, — зауважив згодом Метью, коли ми повернулися до «Оленя й Корони». Він оповив мене руками ззаду, зімкнувши кисті на моєму животі. — Я навіть не мав часу замовити твій портрет. І ніколи не думав, що твоє перше зображення вийде з-під пера Ніколаса Гільярда.

— Портрети просто чудові, — сказала я, накриваючи його руки своїми долонями.

— Але?.. — продовжив за мене Метью і відступив, схиливши набік голову.

— Мініатюри Ніколаса Гільярда мають великий попит, Метью. І коли зникнемо ми, ці наші портрети не зникнуть. До того ж, вони такі витончені, такі елегантні, що в мене не підніметься рука знищити їх перед нашим поверненням. — Час був схожий на мій рюш: починався він, як гладенька міцно зіткана матерія. А потім її зігнули, порізали і здвоїли. — Ми з тобою продовжуємо торкатися минулого так, що неодмінно залишимо розмиті сліди на нашому сьогоденні.

— А, може, нам так належить чинити, Діано, — припустив Метью. — Може, саме від цього й залежить майбутнє.

— Не розумію, як це може бути.

— Не зараз. Але, можливо, одного дня ми озирнемося і побачимо, що саме ці мініатюри зіграли важливу роль. — Він посміхнувся.

— Якщо важливу роль, на твою думку, здатні зіграти мініатюри, то можна тільки уявити собі, що станеться, коли ми з тобою знайдемо Ешмол-782! — сказала я, піднявши очі на Метью. Недавнє ознайомлення з яскраво ілюстрованими алхімічними книгами Мері та наші спільні експерименти живо нагадали мені про загадковий фоліант та наші безуспішні пошуки цієї праці. — Джорджу не вдалося знайти його в Оксфорді, але він має бути десь в Англії, це однозначно. Ешмол придбав цей манускрипт у когось. Замість шукати сам манускрипт, краще пошукаймо особу, яка його продала йому.

— Зараз книги розходяться туди й сюди, вони жваво продаються й перепродуються. Тому Ешмол-782 може бути де завгодно.

— Значить, він теж може бути десь неподалік або прямо тут, — наполягала я.

— Можливо, ти й маєш рацію, — погодився зі мною Метью. Але з виразу його обличчя я побачила, що розум у нього був зайнятий більш нагальними проблемами, аніж наш невловимий фоліант. — Я пошлю Джорджа, щоб він попитав про Ешмол-782 серед книготорговців.

Однак всі думки про манускрипт вивітрилися наступного ж ранку, коли прийшла звістка від тітки нашої Енні, заможної повитухи. Вона повернулася до Лондона.

— Ця відьма не прийде до будинку сумнозвісного вера та шпигуна, — передав мені Метью, прочитавши листа. — Її чоловік заперечує проти нашого плану, бо боїться, що це може зруйнувати їй репутацію. Тому ми маємо самі сходити до неї додому. Вона мешкає в будинку біля церкви Святого Якова на Гарлікгайт. — Коли я ніяк не відреагувала на це повідомлення, Метью скривився і продовжив: — Це з протилежного боку міста, а звідти до лігва Ендрю Габбарда запросто доплюнути можна.