Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

Я засміялася.

— Можливо, ви маєте рацію.

— Якби ви коли-небудь побували при дворі, то у вас не лишилося б жодного сумніву щодо моєї правоти. Ходімо, — сказала Мері, повертаючись до свого експерименту. — Почекаймо, допоки первісна матерія нагріється. Якщо ми все зробили правильно, то з часом отримаємо філософський камінь. А тепер ретельно перевірмо наступні кроки процесу, щоб наш експеримент удався.

Я завжди губилася в часі, коли сиділа, обклавшись алхімічними працями. От і зараз я теж підняла здивований погляд, коли до лабораторії увійшли Метью та Генрі. Ми з Мері якраз жваво обговорювали ілюстрації в збірці алхімічний текстів, відомих під назвою Pretiosa Margarita Novella — «Нова Дорогоцінна Перлина». Невже й справді вже вечір?

— Не може бути! Іще рано, іще не час іти! — запротестувала я. — Тут ось у Мері такий манускрипт цікавий…

— Метью знає цю книгу, бо мені подарував її його брат. Але тепер, коли у Метью така начитана дружина, він може пожалкувати, що так зробив, — зауважила Мері й розсміялася. — У кімнаті на мансарді вас чекають закуски. Я сподівалася сьогодні побачити вас обох. — При цих словах Генрі змовницьки підморгнув Мері.

— Дуже люб’язно з твого боку, Мері, — сказав Метью, привітально цілуючи мене в щоку. — Вочевидь, ваш експеримент іще не досяг стадії оцту. Бо від вас і досі тхне мідним купоросом та магнезією.

Я неохоче відклала книжку і почала мити руки, а Мері тим часом занотовувала результати нашої сьогоднішньої роботи. А коли ми повсідалися в кімнаті на мансарді, Генрі вже не міг стримувати свого радісного збудження.

— Уже пора, Мері? — спитав він графиню, нетерпляче завовтузившись у своєму кріслі.

— Ти з таким ентузіазмом подарунки даруєш, як і малий Вільям, — розсміялася вона у відповідь. Ми з Генрі приготували подарунок на честь Нового року та вашого шлюбу.

Але ж ми не мали нічого, щоб зробити подарунок у відповідь. Я поглянула на Метью, і мені стало незручно через цей односторонній обмін.

— Нехай тобі пощастить, Діано, якщо ти збираєшся переплюнути Мері та Генрі в плані подарунків, — співчутливо зауважив він.

— Дурниці, — відповіла Мері. — Метью врятував життя мого брата Філіпа і маєток Генрі. І ніякими подарунками цей борг честі не компенсувати. Не руйнуй нам задоволення такими розмовами, добре? Поздоровляти молодят — це традиція, до того ж, невдовзі Новий рік. Що ти подарував королеві, Метью?

— Після того як вона послала бідолашному королю Якову іще один годинник, щоб нагадати йому про необхідність чекати свого часу й не висовуватися, я подумав: а чи не подарувати їй кришталевого піщаного годинника, щоб нагадати їй про те, що й вона не вічна на цьому світі, — сухо сказав Метью.

— Та невже? Скажи, що ти пожартував, — вжахнувся Генрі.

— То була мимовільна ідея, яка з’явилася момент гнітючих роздумів, — заспокоїв його Метью. — Звісно, що я подарував їй оплетену чашку, як і всі інші.

— Не забудь про наш подарунок, Генрі, — сказала Мері, і собі спалахнувши радісним ентузіазмом.

Генрі витягнув оксамитову торбочку і подав її мені. Посмикавши за мотузки, я, нарешті, видобула з неї важкий медальйон на так само важкому ланцюжку. Його лицевий бік становив золотий філігран, усипаний рубінами та діамантами, а в центрі його виднілася емблема Метью: місяць та зірка. Я відкрила медальйон — і аж охнула, побачивши пречудову емаль, розписану лозами та квітами. Я обережно відкрила застібку внизу, і на мене поглянув мініатюрний портрет Метью.

— Маестро Гільяд зробив попередні ескізи, коли тут був. А через свята він був такий зайнятий, що його асистент, Ісак, допомагав йому малювати.

Я поклала мініатюру собі на долоню і стала з усіх боків роздивлятися її. Метью зобразили так, як його часто можна було бачити вдома, коли він працював допізна у своєму кабінеті біля спальні. У вишитій сорочці з розстебнутим комірцем він дивився на мене у своїй звичній манері: піднявши праву брову, а на обличчі застигло поєднання серйозності й глузливого гумору. Чорне волосся було закинуте назад, як завжди — скуйовджене, а довгими пальцями своєї лівої руки він тримав медальйон. На той час то був навдивовижу відвертий і навіть еротичний портрет.

— Тобі подобається? — спитав Генрі.

— Дуже, — відповіла я, не в змозі відірвати очей від мого нового скарбу.

— Ісак досить… досить сміливий у побудові композиції, аніж його наставник, але коли я сказала йому, що це має бути весільний подарунок, то він переконав мене, що такий медальйон завжди залишатиметься великою таємницею дружини і міститиме портрет приватної особи, а не публічної, — зауважила Мері, зазираючи мені через плече. — Це хороший портрет, але мені хотілося б побажати маестро Гільярду, щоб він краще навчився передавати підборіддя людини.