Дара Корній - Зозулята зими

Краєчком ока вловлюю світло з вікна. Надворі білий день. От тобі й три години сну. Схоже, що проспали ми і ранок, і сніданок. Приходимо до тями. Арсен наче читає мої думки:

— Вирішив вас не будити. Читання та длубання в чужій білизні забрало трохи часу. Ви б тільки заважали, плутаючись під ногами. За півгодини маємо бути в лікарні, у Мстислава.

Я здивовано витріщаюся на Арсена. Не менший подив читається у сонних очах Василя. Ого! Така коротка ніч, а стільки всього трапилося? Учора нас Сергій Федорович і на поріг не пускали, власноруч з роботи розрахували, згідно з розпорядженням самого Мстислава.

Певно, багато чого Арсен прочитав у моєму погляді, бо трохи глузливий блиск таки промайнув його очима. Дякую, що не озвучив. Невже Мстислав так просто передумав? Не думаю. Змінилися обставини. Голос Арсена, зібраний та спокійний:

— Мені зателефонував Сергій Федорович і попросив. Так, хлопці — ПОПРОСИВ, — вимовляє слово «попросив» з притиском, майже смакуючи, розжовуючи його. Дав би в пику, згадавши, як смачно він шмаркав носом, коли ніс мав зламаний. Ледве стримуюся, ледь помітно стискаю кулак. Хто ми зараз? Уже точно не друзі. Але й не вороги. Тому Арсен веде далі, продовжуючи смакувати словами:

— Тож, хлопці, піднімаємо свої дупи і…

Перебиваю, роблю це з приємністю, вкладаючи у слова всю рішучість, яка зараз сидить у мені:

— Гоп-стоп! Нас звільнено, ми не поїдемо. Він нам уже не шеф. І мені насрати, що ти там наобіцяв. З нами ніхто не розмовляв і нічого такого не просив . Вже не кажу про вибачення. До речі, у нас своїх справ вистачає і без майже покійника Мстислава. Чи ти, Арсене, вже забув учорашню розмову?

Арсен не забув. Моя бравада його дратує, але він виймає десь із комори своєї підсвідомості королівський спокій. Так, він справді найкращий у своїй справі, вміння тримати себе в руках фантастичне.

— Василю, і ти, Олеже, — звертається до обох обережно, майже лагідно. Василь якось нервово переминається з ноги на ногу, слухаючи нашу перепалку. Для нього все надто заплутано і нема кінця цій плутанині. Тож він лупає своїми булькатими очима, наче мале дитя, яке прийшло в перший клас, а його заставили вчити табличку множення.

— Увімкніть свої мобілки, хлопці, там ви надибаєте цілий список недодзвонів не тільки від Сергія, а й від Маврикійовича — гарантія. Есемески також. Тому, Олеже, не вимахуйся. Наші справи і теперішні справи Мстислава — це те саме. Ти ж папери читав. Зрештою, тобі шо, корона з голови впаде, якщо ти виконаєш останню волю вмираючого? Будь людиною, га? Ми їдемо до вашого Мстислава Маврикійовича просто зараз!

— Остання воля помираючого, кажеш? А ми що, реаніматологи? — буркає Василь, але упівголоса.

— Ага, точно, — підхоплюю я. — Арсене, якби ми вмирали, він би не приїхав попри всі благання. То якого це мусимо бути кращими за нього? Га?

— Не мусите бути кращими, Олеже! Ви просто кращі, поки що кращі. Совість потім сильно гризтиме. — Ото вже психолог-реаніматолог.

— Та ти що? — Хмикаю, вдаючи здивування. — Але чи довго нам бути кращими? Бо якщо вірити документам, то… Приречені на… А приречені можуть собі дозволити наплювати на ввічливість, — якась дурна сила тягне мене за язик. Але всередині вже ворухнулася цікавість: що знадобилося від викинутих на вулицю колишніх підлеглих приреченому королю місцевого розливу?

— Усе, баста! Хватить хвилю гнати! Відірвали дупи від сидження і за мною! — гаркає Арсен. Ой, які ми страшні! — Ворушіться, блін! Поки він знову не втратив свідомість і не почав із мерцями розмовляти!

— З ким? Там черга монументальна просто. Може, із зовсім випадково загиблими конкурентами?! Тоді такі розмовляння на вічність, нам доведеться довго чекати! — я єхидно посміхаюся, і додаю: — А може, з малою дівчинкою, яка перед смертю довго хворіла і чекала, коли прийде татко і врятує її.

— А татко не прийшов, — стиха уточнює очевидне Василь.

— Стули пельку, довбне! — роздратування у Арсена щире. — Одна його донька вже на місцевому кладовищі, а другу, ще живу, він у це прокляте місто тягне. Вам малої не шкода? Без вас там охорони нормальної немає! — Арсен закочує очі догори, бо ми точно довбні, які очевидних речей не розуміють: — Та попрохають у вас вибачення, і в усній, і в письмовій формі, якщо наполягатимете. Пішли вже!

Ми йдемо. Василь бурмоче дорогою про те, куди слід засунути декому оте письмове вибачення. Ідеї оригінальні, не очікував аж такої фантазії від чоловіка.