Дара Корній - Зозулята зими

— Абсолютно згоден з Василем, — розмірковую дорогою, — щире вибачення лише від рівних має значення.

— Хм, — Арсен, клацає брелком-сигналізацією і водночас повертає голову у мій бік. — А від мене б вибачення прийняв?

— А ти так-таки б і попрохав? — дивуюся щиро, влаштовуючись на задньому сидінні.

— Ні, як на мене, нема за що, ти сам в усьому винен і це знаєш, бо інакше не прийшов би до мене, — ледь задерикувато кидає пан детектив. Знизую плечима: нащо ж тоді й питати? Мене більше цікавить інше: чи не пропустив я момент, коли можна було відмовитися від того, аби вплутатися у ще більші неприємності? Чомусь здається, що пропустив…

— На, — розвертається до мене Арсен і тицяє в руки акуратно складений аркуш паперу. — Ознайомся. Це список «Приречених до страти». І хоч трохи помовч, га?

Грюк! Бам! Дз-і-інь!

Ні, в офісі не землетрус. Це я так тихо й тактовно вступаю в права володіння чи то пак управління. Самому гидко. Добре, що хоч свідки симулюють глухоту і загальну недорозвиненість в іншому кінці офіса.

— Блі-ін, снайпер! — із щирим захопленням лунає позаду. Різко розвертаюся, але в очах Василя справжня дитяча цікавість: а які я ще таланти приховую? Повільно розтискаю кулаки. А снайпер-таки. Добре, аби чашкою запустив у стіну. Хоч і те сказати: рік тільки розпочався, а це вже другу посудину гепаю, куди там дівці при місячних! Так, я ще послужливо поданою кавою вцілив акурат у нещодавно подаровану фірмі картину — абстракцію місцевого модного й досить дорогого художника. Скло в рамнику — на друзки… Картина… Ну, на ній змін не дуже видно.

— Та збитків жодних! — майже серйозно запевняє Василь. — Так навіть краще, а то заяскраво було… В той, як його, в інтер’єр не вписувалося!

Мовчки махаю рукою — не відсвічуй, сідай. Втуплююсь у вікно: — От чого я? Он, достойніших півміста! Конкуренти не зрозуміють!

— Ти про вцілілих достойників чи про ту половину, що на центральній алеї кладовища? — єхидно зауважує Василь. Теж мені розумака! Оце підбадьорив. Хоч знаю, що він не знущається — професійна деформація гумору.

Василь продовжує:

— Давай ще чаю замов, щоб секретарку чимось зайняти, бо вухом до дверей приросте! А замість чогось міцнішого — наказ перший випишеш. Про звільнення, га?

— Чиє звільнення? Секретарки? За що? — найзаманливіше було б, аби звільнили мене — вдруге за дві доби, але… мрії, солодкі мрії…

— Нє, Сергія Федоровича! — Охоче підказує Василь, радий, що я, врешті, почав реагувати на репліки, а то мовчав кілька годин поспіль. — Він гнилуватий весь, такого за спиною першим помічником залишати — ризиковано. Гонорово засранець нас звільнив — есемесками. А як він тебе перед тим обшукував? Хіба не поц? А так, звільниш і заспокоїшся, душу відведеш, жодного похмілля, і почнеш, врешті, серйозно мислити.

— Ага! А тих, хто обшукував за його наказом, тобто твоїх підлеглих, звільняти не треба? Аби вже остаточно стрес зняти й не бачити їхні фізії поруч? — Ледь мружу очі. У дзеркало не треба зиркати — очі мої зараз темно-сірі, немов хмари, сповнені по вінця грозою.

Обличчя Василя застигає. Зараз спробує величати Олегом Дмитровичем. Втримується:

— Твоя воля. Тільки через таке необдумане дітвацтво доведеться нашвидкуруч підшукувати заміну, ще й із надійними рекомендаціями, бо охорона зараз знадобиться ще й яка. А я не гумовий. Чи ти, може, й мене того?

— Дурень, — дивно, але я раптом заспокоюся, навіть бажання дати по пиці за таке припущення не виникає. — Мрійник тобто. Чорта з два я тебе звільню. Сподівайся! Зарплату можу подвоїти — і тільки. А щодо решти кадрів, то через Арсена завжди заміну надійну можна підшукати. Нашому «спеціалісту з чортівні» зараз мій труп до дупи. Його цікавить геть інше, як гурмана, — скільки ще пробрьохаюся, поки не втоплять! Тож підставляти зумисне не стане. Дослі-ідник!! Іди краще уточни у цієї лялечки в приймальні, коли там літак із Лондона прибуває, й приступай. Головою з цієї миті відповідаєш за Ірину Мстиславівну. І тільки спробуй ляпнути, що я з тебе няньку ліплю! Кому я дівчисько довірити ще зможу?! Татусем зробили за мить — тепер роками розгрібатиму це щастя!

Василь ледь схиляє голову, приховуючи у світлих очах вогник схвалення: таким я подобаюся йому більше. Певно, вважає, що я змирився із долею й мислю адекватно.

Адекватно, кажете?! У голові з цензурованих думок лише одна: де відпочивали мізки, коли дозволив себе вмовити?! Я неприємності колекціоную, чи що?!