Дара Корній - Зозулята зими

— Який на хрін із мене опікун?! Не знаю, як у бізнесі, але що, по-вашому, я петраю у малих дівчатах? Ви тут усі о… оліхтаріли?!

Це я вдруге отак не зовсім цензурно при Мстиславові Маврикійовичу. Вперше було при першій зустрічі, від болю і безнадії. Все одно був певен, що вб’ють… Вижив, блін! «А якби тоді вбили, зарази, то тепер клопотів оцих не було!» — зовсім по-підлітковому вигулькнула думка.

— Олеже… Дмитровичу, — на диво м’яко, втручається в мій монолог нотаріус. — Звісно, Ви трохи здивовані… несподівана і велика відповідальність у… не зовсім солідному віці… «Шмаркач чортів! За таку винагороду інший би ноги цілував, а не комизився…» — має на увазі нотаріус. Це ж треба вміти отак говорити цілком пристойні речі, аби за ними так легко читати справжні думки. Собі потренуватися, чи що?

— Олеже, слухай сюди… — це із ліжка, навіть не хрипом — болеем. — Тобі ж Іра подобається, завжди балував.

— Ірина Мстиславівна — гарна дівчинка. Розумниця. Симпатична, — починаю тоном дипломата. Важко в одну мить позбутися звички до слухняності, виробленої роками. — Але у мене жодного уявлення, як дівчаток її віку виховувати… — круто, я вже виправдовуюся. — До того ж у неї й мати є, ну, хай нерідна. Однак, мати. Хіба за нашими законом не вона — опікун?

— Законами? А закон, мов дишло. Знаєш приказку таку? А щодо мачухи? Мачухи в Іринки вже немає, від сьогодні. Розлучився я з тією курвою, — це звучить так злісно, що у мене з’являється дурна надія: із такою волею і люттю вмирати рано, він ще видужає, впорається із тими, хто хотів його на той світ спровадити. Бо не вперше. І жодна чортівня не завадить помститися… І все буде, як раніше, чи ні?

В останньому запитанні — відверта насмішка, яка тверезить: ніщо вже не буде, як раніше. А на тебе зараз дивиться приречений умираючий чоловік, що вигулькнув із гарячкового плетива жахіть хіба що зусиллям волі.

— Інші родичі? — хапаюся за слова, мов за соломинки.

— Немає. Отак-таки, немає. Колись в юності вчинив дурницю, так мені сказали, що для них я — мертвий. Тепер і вони для мене неживі… Щось схоже на твою ситуацію, Олеже… — от не треба паралелі проводити, добре? — Не в дитбудинок же Іру… Навіть у найкращий. Їй там не вижити! — І тиснути на жалість не треба!

— А… компаньйони? Мусить же бути хтось, кому довіряєте? — лепечу розгублено.

— Самому не смішно, Олежику? — якщо чесно, то ні, не смішно, страшно! — Знаєш, ті, хто мав щось людське в собі, першими пішли на той світ, найгірших на закуску залишили, чи що, аби помучилися. Як ото мене.

Так, це вже марення наближається чи навпаки, просвітлення, і він знає більше, ніж здавалося?

— Бізнес у такому стані не збережу. Надто клопітка справа: тут генієм треба бути, — кажу щиро, бо то правда. І хай знає, і хай ще раз добре все обміркує. Геніальний аргумент, блін! Навіть нотаріус ледь дозволив собі пожвавитися, відчуваючи мою слабинку.

— А ти спробуй, — зовсім тихо радить Мстислав. — Головне ж не бізнес, гроші їй на придане там і на навчання вже є… Важливо інше: вона тебе любить… Я спитав, чи є хто, кого б вона згодилася татом назвати, якщо мене раптом не стане. Дівка відповіла, ледь подумала трохи і визначилась. У мене вдалася — не кваша!…

— Вона вас любить, — так само тихо, без істерики, відгукуюсь. Стає сумно від розуміння: на дитинча власне йому не начхати. Може, навіть до старшої доньки щось відчував. Боже, це ж треба так жити, аби збагнути, що любиш власних дочок на порозі реанімації, коли часу обмаль і можна банально не встигнути дочекатися літака, аби обійняти вцілілу малу!

— Звідки така впевненість, що я не остання сука, котра гроші привласнить чи дитину ображатиме?..

Чому навіть зараз, коли він помирає і не має важелів впливу на мене, я ладен поступитися?

— Скажи, ти коли їй гостинці від мого імені тягав, вірив, що вона правди не знає, від кого цукерки і цяцьки?..

— Років зо два тому точно не знала. А що, вже не вірить? Та якщо Ви знали про це, то чому тоді…

— Що чому? Мав дати офіційне доручення купувати непотрібні бздури, що малим дівчатам подобаються? Типу, від мого імені? Навіщо? Ти і так непогано впорався… Підписуй документи… — додає він по паузі. «Будь ласка» лишається невимовленим уголос, але це схоже не на наказ, а саме на прохання. Останнє прохання, хай йому! І ще, він намагається зламати, примусити, але не згадує про більш ніж пристойну винагороду за клопоти. Чи про те, що, фактично, директори фірм завжди більш захищені від неприємностей і навіть усякої чортівні, ніж безробітні. Чомусь просто купити згоду йому замало.