Дара Корній - Зозулята зими

Напередодні увечері він увійшов до мене в кімнату, як зазвичай, щоб побажати доброї ночі своєму єдиному онукові. Навіть коли мені виповнилося десять, він продовжував до мене заходити, просто поговорити. Та цього разу він нічого не оповідав. Сказав, що мав важкий день та втомився. Тоді поцілував у чоло й поклав на мою долоню свій перстень. «Подарунок улюбленому внуку». Дідусь взяв з мене слово, що я його завжди носитиму з собою. І я дотримав слова.

Мені так і не вистачило духу стати тим, ким був мій дід. Я — лишень спостерігач. Мене називають нишпоркою, а отакі гумористи як Олег «спеціалістом із чортівні чи по чортівні», журналісти, це взагалі цирк, — «найкращим спеціалістом міста з найделікатніших справ». Чортівня, зазвичай, не така небезпечна, звичайні люди набагато гірші — це я знаю точно.

Я добре виконую свою роботу. Допомагаю. Не завжди просто так, точніше — ніколи просто так. Якісно зроблена робота має добре оплачуватися. Я не перевіряю душі, чи цілі. Я просто хороший приватний детектив. Ми з перснем маємо домовленість: коли прийде мій час — він дасть знати і я піду, як колись пішов мій дід. Перстень тільки перстень. Зрештою, свою долю я обираю сам.

Дівчина своїми шоколадно-молочними оченятами тільки якусь мить вдивлялася у мій перстень, який торкнувся шкіри її пальців, коли ми знайомилися. Але перстень спокійно зреагував на неї. Не запанікував, і мені не заболіло, як то зазвичай бувало, коли він упізнавав недобрих людей. Навпаки, десь всередині, біля серця, щось маленьке затріпотіло. Підказка? Вона не ворог. Але чи друг? Поки не знаю. І я її відпускаю. Бо перстень її упізнав. Бо вона таки непрóста, і недарма її сюди щось привело. Щоб втрутилася, допомогла. Відчуваю це. І ми ще обов’язково зустрінемося. Той, хто почав на нас полювання, ще не знає, що погані вчинки рано чи пізно повертаються. Бо коли темрява стає надто непроникною, хтось засвічує в небі зорі, ніби свічі.

Посміхаюся криво, пригадавши жарт Марини Іпатіївни: «Свічі можуть бути для світла, а можуть бути й до дупи».

Тільки-но всівся за кермо лексуса, як задзвенькав мобільний. Відчув нутром — трапилося щось непередбачуване, але чи стосувалося воно нашої справи, невідомо. Багато що трапляється тому, що мусить трапитися, а не зі злого чийогось умислу.

Голос з того боку навіть не представився й не привітався. А відразу посипав на мене словами:

— Альо-альо! Агов! Арсене, то я. Ти часом нетойво…

Різко обриває співрозмовника. Голос відразу впізнав, але я ненавиджу фамільярності й цього ідіота також не терплю… Думає, якщо він майже права рука небожителя Мстислава, то це дає йому право поводитися з людьми як завгодно.

— Цить! Нетойво я! Можна ще раз і спокійніше, будь ласка.

Співрозмовника від несподіванки клинить. Бо голос на пару секунд умовкає, навіть не чортихається. Спробував би! Перспектива, що я кину слухавку і не вислухаю його — стовідсотково маячить на горизонті. Голос аж тремтить від ненависті та збудження. Навіть на відстані я відчуваю ті вібрації. Ох, як я це люблю. Надрив, уміння людей доводити до шалу:

— Доброго дня, шановний пане Арсене.

— О, це вже краще.

— Це — Сергій Федорович. Е-е-е… Права рука Мстислава Маврикійовича. Вибач, тобто вибачте, що турбую, — з нього люди будуть колись, якщо живим залишиться, таки запхав свою нетерплячку до кишені, навіть по-людськи вміє, коли приспічить.

І враз мені цікаво стає, що то за нагла поміч організувалася, що мене аж сам МеМе захотів бачити. Передбачаю, що буде далі. МеМе також у списку, але чомусь досі живий. Дивна тенденція, він навіть під першим номером. Схоже, хлопа тримають на закуску. Класна ідейка, бо очікування смерті гірше ніж сама смерть.

І вже я починаю тліти від нетерплячки. Але навчився тримати себе в руках, тому просто продовжую грати вар’ята. Там, на тому боці, підбирають слова, бо таки зрозуміли, що я можу вимкнути телефон:

— Е-е-е, той… Шановний Мстислав Маврикійович прийшов до тями і хоче вас, вельмишановний пане Арсене, бачити. Якби ви були такі ласкаві та змогли негайно приїхати — ми і наш шеф були б вам безмежно вдячні.

Мовчу. Звісно, я згоден їхати хоч зараз. Ледве стримую себе, щоб не натиснути на газ і не рвонути з місця. Сергій Федорович очікував від мене бодай якихось слів, тому трохи здивовано продовжує. Не діждався ж. А що він хотів, що я почну співати оди Мстиславу і простягати до неба руки, дякуючи, що тому стало ліпше і таке цабе звернуло на мене грішного свою увагу.