Дара Корній - Зозулята зими

Та забралася б я із його квартири відразу, про що мова. Скільки людині набридати можна? Але він, як почув, то чомусь щиро здивувався: здуріла я, чи що! Кому воно заважає, що я тут живу? Йому, бачте, слово честі від мене лишень одного треба, щоб я забула про всю цю історію. Не намагалась вивідувати щось про трирічного Богданка, який серед зимової ночі опинився на міській вулиці та ще й майже під колесам сильних світу цього. Крім того, мені зовсім не варто патякати про неіснуючу семирічну малу, яку я начебто відпоювала гарячою кавою посеред степу, коли він мене задубілу підібрав. Нічого не бачила, нічого не чула, нічого не знаю… Ото вся й інструкція.

От тут я вперше і зрозуміла — Олег також не залізний, бо кутики його вуст можуть ледь помітно тремтіти. Ось зараз, так і не розпочавши розшуки статистики про новорічні пожежі, він повертається до попередньої теми:

— Мала, не будь дурною! Усі так живуть, вдаючи, що нічого такого не відбувається. Принаймні, усі, хто хоч трохи життя цінує. Спалена квартира — то так, квіточки, натяк, що мимоволі підсунувся занадто близько. Чи, може, думав хто, що я там щось важливе тримаю, про той розплідник чортів, скажімо…

Умгу, згоріла квартира — то й чорт з нею? Нічогенька позиція. Може, колись і в наших ворогів згорить, а ми й поруч не стоятимемо… На дітей точно усім начхати: що нам, більше за всіх треба? Зі своїм би клопотами хоч якось впоратися: усіх не врятуєш.

Цієї думки я в голос не озвучую. Інше дряпонуло: — «Розплідник»? — десь я таке чула. От зовсім недавно, з чимось тривожним пов’язане… Не ділюся своїми спогадами, бо ж не моя то справа. Саме такої думки й Олег. Схоплюється на ноги, підвищує голос:

— Не лізь у дорослі справи, мала! І таки справді краще буде, коли ти додому поїдеш. Давай я сам тебе на вокзал відвезу, а то, хто знає, ще з ким познайомишся, коли самостійно містом блукатимеш. «Зозулята зими»! Це ж треба було вийти з квартири і відразу на божевільну натрапити! Не лише в тебе фантазія добре працює!

Я й так стою, тому схопитися зі стільця, хоч якось гамуючи емоції, не можу. Поспіхом переплітаю пальці за спиною, поки руки самі собою не стискуються в кулаки. Спокійно. Не втрачай розуму.

— Припини. Зараз же припини мене виховувати. Чуєш?

— А то що, мала? Що ти мені зробиш?! — це вже на півтону нижче, але його темно-сірі очі недобре примружені. Дитячий садок якийсь!

— Нічого, звісно. Просто ще нікому не вдавалося змусити мене робити щось з примусу, особливо за допомогою крику. Навіть моїм коханим родичам чи колишньому хлопцю. А ти мені — ні-хто …

Спеціально вимовляю останнє слово з притиском та по складах. Ох ти! Різати треба такі довгі язики, як мій. Оце називається «заспокоїла» розлюченого співрозмовника.

— Що, колишній хлопець впоратися не зміг?! — глумливі нотки переважають в голосі. — Певне, зовсім щеням був. І не дивно! Мабуть й ходили, як колись піонери, лише за ручки тримаючись?! Ой, а може, у щічку таки цілувалися?

— Припини!

Запізно.

Олег боляче хапає мене за плечі. Припадає ротом до губ.

Шкільні подруги, дивлячись телесеріал, пищали від захоплення при таких сценах: ото пристрасть! Дурепи! Тобто це я дуреписько ще те. А Олег — просто покидьок! Я ж йому навіть не подобаюся. Силу він, бачте, демонструє, хто тут господар показує. Що ж у нього за дівчата були, котрі дозволяли так із собою поводитися та ще й після цього слухалися?!

Стискаю міцно зуби та губи також. Випручатися вдається майже відразу. Бо він і не надто втримує. Важко дихає, завмер навпроти. Чекає, як зреагую. Що, думаєш, ляпас спробую дати, а ти легко руку перехопиш? Нічого подібного. Битися я вмію серйозно, усяке у житті траплялося. І нічого, виплутувалася якось. Ще пожалкуєш, засранцю, що поліз до мене! От тільки не зараз, не стану я на твоїй території з тобою валандатися!

— Гад ти, Олежику, — зайве це, але втриматися важко. — Добре, вважай, добився таки свого: знаходитися поруч, в тому ж місті, що й ти, — невелика радість. А де вокзал знаходиться — без тебе знайду!

Що, хіба не це хотів почути? Та чомусь не виглядає супермен надто щасливим.

Зі зборами я впоралася миттєво. Нема там чого збирати. А от коли зодягалася, то заплуталася у власному пальті. Рвонула рукав, той ледь не затріщав. Зачепила широкий плетений браслет зі шкіри на правій руці. Ледь не зойкнула, швидше від несподіванки. Так давно тягаю браслетку, що й забуваю інколи про неї. Наче то моя друга шкіра. І майже забула навіть, чого і коли вперше вдягла.