Дара Корній - Зозулята зими

Олег хотів-таки втрутитися чи хоч щось сказати. Лицар, бачте, відшукався! Та раптом натикається очима на кілька тоненьких білих шрамів на моєму зап’ястку. Тих, що заховані під браслеткою. Його пересмикує.

Перш, ніж хлопець встигає оговтатися і хоч щось в’їдливе сказати, гупаю дверима. Усе ж встигаю кинути через плече: «Хай щастить! Успіхів тобі у всьому!». По-дурному, звісно. А що скажеш розумного, коли тебе витурюють із чийогось життя, щоб не плуталася під ногами і не заважала залагоджувати важливі справи?

Злітаю сходами, не чекаючи ліфту. Краєм ока встигаю завважити, як в бік сміттєпроводу, що приткнувся за ліфтовою шахтою, шмигає якась сіра тінь. І тихеньке, але тяжке зітхання, немов за втратою, що її не можна відвернути.

— Хто там? — ох ти, ледь ногу не підвернула. Не найкраща то ідея, різко гальмувати посеред сходів.

Мені що, і справді більше за всіх треба? Навряд чи. От тільки чомусь холодом сипонуло по спині. А не люблю залишати страх позад себе. Краще глянути йому у вічі.

Нема нікого у тому закутку. Галюцинації у тебе, подруго. Справді, менше треба страшних казок слухати. А морозить, бо треба як слід застебнутися, стужа на вулиці. Зима.

На двір виходжу вже не поспішаючи. Коли є шанс втекти від неприємностей, то він не зникне за кілька хвилин. А якщо нема, то можна і не квапитися…

Олег

Бити ноутбук чи гатити об стіну мобілкою — надто велика розкіш. Особливо зараз. Тому обмежився чашкою. Дешева посудина із дурнуватим малюночком просто потрапила під гарячу руку. Вже визбируючи черепки — звичка з дитинства — збагнув, що то не Лідина чашка. Залишки посуду від моїх квартирантів всуціль помережані квіточками або кошенятами з барвистими бантиками. Отже, залишилася з попереднього життя. А хто, крім Єви, у нашій сімейці міг дудлити чай з такого горняти? Дурнуватий малюнок якийсь: середньовічний замок посеред диких скель та пишних лісів. Що, не могла та Руслана іншої собі чашки взяти?! Та чорт із нею, з чашкою! І чорт із нею, з тою божевільною!..

У цю мить пролунав дзвінок у двері. Вичекав кілька дзвінків. Якраз пригладив волосся та стишив тяжке дихання… Хто завітав, спитати й не подумав. Відчинив різко двері. Що там прочитав Василь на моєму обличчі, не знаю. Тільки начальник охорони чомусь не скористався шансом нагадати про правила безпеки та обачність. Мовляв, хто отак пускає до хати усіх охочих? Мету візиту пояснив сходу:

— Податківці не дочекалися кінця свят, певно, за роботою засумували. Центральний офіс перетрусили, тепер хочуть взятися за філії. Фірма зараз виглядає, як після погрому. Бухгалтерів відпоюємо валер’янкою. Прибиральниці натякають на хоч невеличку премію, отак канікули людям урвали…

— Уже виїжджаю. Треба було раніше зателефонувати, — перебираю ініціативу.

Василь здивовано витріщається на мене:

— А на чорта? Ти що, бухгалтер?

Добре що не спитав, чи не хочу випадково допомогти прибиральницям.

Киваю на вітальню. Типу — проходь. Не вести ж подібні балачки в передпокої?

Василь без нагадувань знімає взуття і куртку. Щось раніше не помічав за ним любові до етикету. Так і є, тягне з початком розмови, он, очі вбік ховає.

— Щось знайшли? — вдаю, що не помітив.

— Звісно, штраф впаяли за дрібні порушення. Сергій Федорович гнівається для пристойності…

Смішно, але це — справді нормально. Якби у нас не відшукали хоч якогось дрібного порушення, почали б копати так, що дорилися б до справді важливих речей. А так і їм статистику не зіпсували, і ми малою кров’ю відбулися. Крім того, не цікавили податківців цього разу дрібні порушення, навіть їжаку зрозуміло…

— Що, Федорович мене, ледаря, згадав незлим тихим і не один раз?

— Не без того, але звільняти тебе отак просто ніхто не стане. Зайвий клопіт. Бо ж доведеться когось нового шукати на твоє місце, потім — вводити його у курс справ, у тому числі і шефових приватних, слідкувати, щоб, бува чого, не той… Ну, ти ж знаєш: не царська то справа дрібницями клопотатися…

Кривлюся, немов від зубного болю. Зарано він Мстислава Маврикійовича закопує. Ще побачимо, що буде трохи згодом.

Василь знову відводить погляд, але я встигаю побачити блиск у його очах. От і скажіть після цього, що охороні все одно кого оберігати.

— Інше гірше: Ірину Мстиславівну незабаром доведеться із Англії зустрічати. Батько за нею засумував, а хворого хвилювати не можна. Твої хлопці нормальну охорону дівчинці забезпечать? — переводжу розмову на інше.