Дара Корній - Зозулята зими

— Із дуба впав?! Чи думаєш, що охоронці у нас із вулиці набрані?! — врешті Василь перестає косувати. Дивиться просто в очі. Образили професіонала, бачте. Навіть не задумався, нащо треба шефові в лікарні, аби мала поруч була. Він і здоровим спадкоємицю бачив не довше півгодини в день.

— Думаю, що хлопці в тебе нормальні. От тільки… подивись краще сам, — киваю на ноутбук.

Замість того, аби зручно влаштуватися за столом, Василь нащось схиляється над нещасним ноутом, підкреслено обережно бере мишку. Куточком ока намагається відстежити, чи не кепкую я потай із його побоювання перед сучасною технікою. Робити мені більше нема чого?! А от файли переглядає уважно, лише раз зиркнув на мене так, що стало зрозуміло: усі мої роздуми про його недалекість — дурниці. Голова у хлопця варить, а ще — вистачає розуму не демонструвати свої здібності.

— Ти зайвого сюди не включив? Отой, скажімо, випадок із Михайличем — наче просто збіг. Це ж кому під силу таку комбінацію розіграти? Та й задля чого ускладнювати справу, виводити з гри простого водія? До того ж ця аварія трапилася не з шефом… — він прикушує язика.

— «Включив-не включив», — не час сперечатися. Бо того, за що точно поручуся — вище дахівки дев’ятиповерхівки, — відповідаю спокійно.

Переводимо розмову на інше:

— Може, ліпше було Ірину Мстиславівну потримати ще в Англії: типу курси практичної англійської, гарна дисципліна у закритій школі, те-се… Подалі від нашого затишного містечка. Мачуха проти не буде. Га, Олеже?

— Вона-то, може, і не буде, але сам знаєш: єдина спадкоємиця. Інших дітей у Мстислава Маврикійовича немає.

— Немає? — Василь зводить брови. — А кажуть, що була у цивільному шлюбі ще одна донька, також дівчинка, але той… Е-е-е…

— Була! Та коли то було? Лугова Вероніка Петрівна. Мати нікого не записала на біологічного батька. Та й Мстислав не поспішав доньку визнавати. У молоді роки не в одного шефа таке траплялося: чи то сам дурниць накоїв, чи то на нього спробували чуже повісити… Гроші на малу, до речі, таки давав. Так що оті розмови про те, що дівчинка вмирала в лікарні, а батечко, що трохи на ноги зіпнувся, грошей пошкодував на ліки — дурниці. Інколи і від запалення легень помирають.

— Угу! А ти звідки про це все знаєш? — Запитує скоріше риторично Василь. — Схоже, Олеже, ти на боці шефа.

Василь вивчає мою реакцію надто уважно. Однак питання про те, чи дарма Сергій Федорович трусив мене за якісь там таємничі папери і чи не увійшла інформація з них до моїх логічних викладок, хоч як ті вертяться у нього на язиці, він так і не задає.

— Скажімо, мені шкода оту малу. Їй просто не пощастило. Але криміналу там немає, нещасний випадок… Повторюю: діти інколи помирають просто так, — мушу якось довести розпочату розмову до логічного завершення.

— Дорослі теж, — Василь ще раз проглядає мій список: перелік усіх нещасних випадків, пригод із трагічними наслідками, нещасть, що щільним кільцем оточили наше місто і поступово розповзаються за його межі. «Драпати треба», — зробили б висновок герої кримінального серіалу. Щастить їм там, у кіно. Захотів — утік і не переймаєшся, що за потребою знайти людину в сучасному світі — раз плюнути. Кого не знаходять, того, значить, і не шукали як слід. Ото й уся біганина…

Сидимо на кухні. Від чаю Василь не відмовився.

— До речі, мені телефонувала Нінель Петрівна, — несподіваним повідомленням розроджується Василь.

— Тобі? З якого це дива? — Питання, що й казати, не геніальне. Як і заява, що вертиться на язиці: вона навіть власних охоронців на ім’я не знає. Додаю: — Тобто той… Е-е-е, я хотів спитати, ви давно знайомі?

Ото спитав! Б’ю сьогодні усі свої рекорди з тупості. Типу, заспокоїв можливого союзника.

— Знайомі? — Він ледь зводить пшеничні брови. — Та бачив ту кралю кілька разів здалеку. А от чого вона вирішила, що я буду щось передавати «шановному Олегу Дмитровичу» і звідки взяла саме мій номер… біс її знає.

— І чого їй треба від шановного Олега Дмитровича? — зручніше перехоплюю чайник. Хоч, за великим рахунком, під таку розмову здалося би півлітра. Але Василь на роботі не п’є і поза роботою також. Бо з його професією ніколи не знаєш, коли отой робочий час закінчується. А пити одному на очах принципового тверезника… Задоволення на великого любителя, чесно…

— Звеліли передати, що «Олег Дмитрович грубіян і не заслуговує на щось хороше», — Василь надкушує бутерброд і не без задоволення цитує мою знайому. — Але якщо йому дуже знадобиться допомога, то хай звертається, бо коли попросить як слід, то пані спробує допомогти… Ти що, скалічитися хочеш, дурню?!