Дивно, та вперше це згадую без фантомного болю. Була родина — тепер зовсім чужі люди… З ким не буває?
— А далі що… тобто з тобою …?
Може, сказати, що доста на ніч страшних казок? А самому до ранку мучитися, заново усе переживати?! Та коли й хто ще спитає, що зі мною було?..
— Далі? Я дізнався про того покидька малолітнього, який усю кампанію пригостив колесами. Щедрий, блін! Йому нічого за це не було… Міліція справу прикрила, ледь дізнавшись, хто його батечко. Сама, мовляв, винна, ніхто силою не пхав отруту. Ну, я й не втримався … Ні, не набив морду. На чорта? Охорона скалічить нападника — і весь реванш. І що це змінить? Не варто тобі знати про все, чесно, не варто. Тільки ніхто, навіть його батечко не скумекав, що вдарити можна не лише кулаком. Якщо трохи петраєш у комп’ютерах та знаєш, кому і що треба повідомити, аби гарантовано дійшла певна чутка до певної особи. Й ніхто навіть не здогадався, що за скандалом, де йшлося про дуже велику суму грошей, стояв студент-п’ятикурсник. Тобто це я, ідіот такий, тоді думав, що на мене не вийти… — Говорю без жалю до себе, хіба з гіркотою в голосі: — Тоді скандал зам’яли, скільки вже там грошей і крові з них попили — не в тому справа. Тільки через кілька днів ота сімейка в аварію потрапила. Дивна така аварія, автівка наворочена, техогляд тільки-но пройшла, водій — ас, шосе — порожнє… Усі розбилися так, що ледве потім розібрали, хто де. І батечко, і синочок, й охорона… Звісно, охорона тут ні до чого, випадково під руку потрапили… Не пощастило їм просто …
Отак, мала. Ти здогадувалася, напевне, що я не білий і не пухнастий. Навпаки… Хотіла знати правду — отримуєш. Правда — то тягар, який не тільки має вагу, а може бути і небезпечним. Продовжую далі, навіть не думаю зупинятися, бо так давно мовчав і слова самі собою лізуть назовні:
— На мене через кілька днів вийшли. Могли б, певно, раніше, та шефу майбутньому цікаво було подивитися, як я жити буду, дізнавшись, що через мене люди загинули, тобто безневинні люди… Звісно, не він ту аварію підлаштовував, завжди тонше грав, однак чужий хист таки зацінив. Так-так, щось підозріле таки вчув, партнерів, що надто поквапилися, вишпетив, дав команду своїм нишпоркам… То так тільки здається, що доволі легко сфабрикувати докази, поставивши півміста догори дригом, а потім десь там просто відсиджуватися… Нишпорки слід взяли. Звичайно, я не зрадів, коли мене відшукали. Але потім, коли все вляглося, збагнув: переховуватися ціле життя — на таке мене точно не вистачить.
Чаю залишилося рівно на один ковток. Перестояного, із залишками заварки. Нічого, якщо в горлі судомить, і помиї згодяться… Бо це ми зараз такі сміливі, бо роки минули, а тоді… Та, зрештою, перед ким грати? Перед Русланою? Тому й не граю:
— У в’язницю шанс потрапити був невеликий. Спробуй довести, що я не здуру у все це вляпався? Вижити — ще менший… — задавнений біль ворушиться під правими ребрами, хай і давно зарослими, ніби знущаючись: «а він був, той шанс»? «Змовкни, — наказую подумки. — Якби хотіли вбити, то… чорта з два б я так сміливо зараз розпинався на кухні. Тож, трохи «підучили», аби не вважав себе новим Макіавеллі …» — Як бачиш — не вбили. Бо сподобався ж я чимось Мстиславу Маврикійовичу. Залишив при собі, як домашнього песика… — остання фраза — фальшивка. Дехто з мого оточення обзиває мене саме так, коли думає, що не чую. Бо шеф говорить геть інше. Він інколи кидає репліки про щурів навколо. Мовляв, не так то й зле: якщо ще не втекли, значить, корабель не тоне… Умгу, чи ті щури не здогадуються часом за які місця їх тримають? От на мене теж, певно, пухкенька папка компромату назбиралася, лежить десь, чекає свого часу.
Чи боюся? Вже ні, бо звик так, що й не лякає. Чи в мене стокгольмський синдром розвинувся? Коли я набачився такого, що зрозумів: Мстислав Маврикійович — то далеко не найгірший начальник, хоч якось своїх людей береже. Як ті меблі, що такі-сякі гроші коштують.
— А тепер що? — Питання Руслани вдаряється луною в стінки моїх роздумів.
— Тепер? Бачив я людей кращих за шефа, бачив і гірших. А бігати від одного до іншого: типу, купіть мене з тельбухами за дорого, то не для мене. Йди спати, мала, не твоя це війна, скоро додому відпустять, а тут якось воно буде…
В останньому у мене нема впевненості, але брехня дається на диво легко.
Мить вона вагається. Певно, дуже хоче додати щось про Єву, аби гарно завершити розмову. Чи щось важливе сказати.
Стримується. Мовчки збирає аркуші з малюнками, складає до теки, закриває її.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу