Вона так і не починає виправдовуватися, що не хотіла нічого поганого, що це випадково і ля-ля-ля… До речі, до торбини з компроматом вона не пхалася, тут розуму вистачило. Звісно, моя пастка із тонюсінькою ниткою примітивна, але в таких ситуаціях доволі дієва.
Здається, я розумію, чому її так зацікавила моя реакція щодо цієї теки. Завжди хотів глянути у вічі комусь з прихильниць Євчиного таланту. Лишень глянути, а не перечитувати схвальні відгуки на інтернет-форумах. Тепер маю нагоду: дивися скільки заманеться. Подобається?
— Куховарити трохи вмієш? Може, приготуєш щось, а то я цілий день за кермом. ГОЛОДНИЙ! Я ж поки вмиюся. Потім договоримо, — остання фраза, це щоб вона не надто розслаблялася.
Йду до ванни. Вмитися справді не завадить. У спину лунає:
— Олеже, згодна: я вчинила як сволота. Якщо зможеш — пробач. Але от чим ти кращий? Чому ти так соромишся своєї сестри?
* * *
Уважно вивчаю подвір’я. Не те, щоб видовище було захопливе. Особливо у зимових сутінках. Але несила відірватися від підвіконня.
Кроки за спиною майже нечутні. В квартирі немає жіночих капців. Тож вона швендяє босоніж.
— Олеже, той, може, хоч чаю вип’єш? — моє мовчання красномовне. Але вона не втихомирюється. — Збираєшся простояти отак до ранку? Себе жалієш, що от бідний-нещасний? А вранці знову перетворишся на крутого хлопця, який рятуватиме себе і шефа?
— Тобі на руці синця мало?!
Від підвіконня я таки відліпився. Побачимо, хто з нас про це незабаром пошкодує!
— Тобі хіба стало легше, коли довів, що ти сильніший від мене фізично?
Вона навіть не доторкнулася до того синця. Жанна Д’Арк знайшлася на мою голову! Добре, хоч потворна пляма наливається на руці, а не на обличчі. Хай тобі, давно так не психував… Згадую машину, яка раптово заглухла посеред степу, а потім так само раптово завелася. Долонька цього чортеняти на моїх побитих пальцях — біль миттєво відступає. Перелякані очі малої тоді, в офісі. Зрозуміла ж відразу, куди її вплутали, оглашенну дуринду, яка ні до чого, однак зіграла віртуозно…
Прямую на кухню. Пити чай. Справді, що тут вистоїш біля підвіконня?
— Чого вирішила, що Єва — мені сестра? Раптом колишня дівчина?
— Ти не схожий на хлопця, який зберігає трофеї після колишніх дівчат, — говорить сумно. Ми ще й делікатні! Зрозуміло ж, що мало бути: «не схожий на хлопця, у якого може бути така дівчина». А сестер не вибирають… — Єва — талановита художниця, Олеже. Справді талановита…
— Знаєш, я чув не раз, що моя сестра мала певні здібності. Але ти перша кажеш, що вона мала талант.
— Чому «мала»? Хіба мерзотника смерть перетворює на святого? То чому ж із талантом має бути інакше?
* * *
— Їж тістечка, їж! Бо для кого я їх купував?
Руслана обережно надкушує ласощі. Очевидно, не дуже любить солодке, але не хоче псувати ледь налагоджене перемир’я? Ні, потайки злизує шоколадну плямку на пальці, на мить мружиться, розтягуючи смакування. Єва теж отак робила, хоч мати і лаяла за це.
Під три чорти! Я ж останнім часом майже не згадував своїх родичів. А тут декілька разів на день.
— Знаєш, її вигнали з трьох гуртків для малювання і я вже не кажу про школу мистецтв… — міцний чай залишає присмак гіркоти. Куховарка із малої не найгірша. Якби мені хто сказав, ще тиждень тому, що я ледь не відлупцюю незнайомку, а потім сповідатимуся перед нею… Ні, не образився б. На дурнів не наображаєшся. — Так, з трьох! Евеліна Дмитрівна — заціни ім’ячко, то матуся розстаралася! Хоча всі завжди кликала малу Євою. Так-от, Євка вперта була. Ії вчать правильно все робити. Ну, там — малювати. А вона… нікого не слухала, робила все по-своєму. А олівці з рук не випускала від року. Так, від року. Її на мене якось залишили: мати до крамниці, батько на роботі. А вона пищить, наче не голодна, не мокра, просто їй сумно, а чим із такою гратися? Мати завжди кричала — не смій Єву чіпати, бо впустиш, заб’єш, боляче зробиш, вона — маленька… Ну, не знав тоді, що робити. От і сунув їй олівець. Замовкла від несподіванки. Поки мама повернулася додому, вона бильце ліжечка розмалювала, книгу, руки…. Звісно, мені влетіло. Потім уже… після всього… мати кляла мене, мовляв, якби не той олівець, може, Євка б не захопилася малюванням.
— Дурниці! Може, варто із дому винести усе, чим писати-малювати? І в крамницях оптом скупити і знищити, аби вона сама собі не придбала?! Як у «Сплячій красуні», коли королівство без нового вбрання залишили, бо ж як воно тоді з’явитися могло без веретен?! — дівча майже сердито заперечує. Характер! Ця би запросто вступила у бій із моєю матінкою. Однак, такий подвиг, на жаль, не кожному до снаги. Мені-от не довелося його здійснити…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу