Дара Корній - Зозулята зими

Хм… От я, схоже, таки влучила в яблучко. Бо вона ЩОСЬ знає.

Зима? Милосердною?! Її називають величною, гарною, таємничою… Але милосердною? Занадто навіть для підлабузників, до яких їй, зимі, точно байдуже.

— Знаєш, мала, зараз нелегко вижити…

Ух ти, як розумно, Інно! Невже доведеться прослухати лекцію про мізерекордію? Та ще й від тебе!

Вона веде далі:

— Люди, вони — егоїсти, тож бачать лиш те, що хочуть, а не те, чим бачене є насправді.

Так, стоп! Зупинка! А я , на її думку, хто?! Не людина? Бр-р-р! Та це я обов’язково з’ясую пізніше, не посеред розповіді ж. Бо Інна продовжує:

— І тільки взимку смертні не поводять себе зухвало. Тобто так, наче вони — принаймні лорди всесвіту . Бо надто заклопотані, аби не поступитися крихтою звичного комфорту. Зима, мала, — це час для тих, кому байдуже до стужі… В цю пору, тобто зараз, трапляється чимало того, що неможливо влітку. Зазвичай, не дуже гарного для людей… Андестенд? — Вона затинається. Кривиться, навіть дивиться трохи з огудою: — Тири-пири, мала! Та залиш ту булку в спокої. Вона ж минулорічна!

Перестаю кришити пропечене тісто, хоч то — моя справа, скількирічну їжу споживати! Але мовчу, бо можу й не почути потрібного.

— Так! Зима милосердна. Тільки кожен розуміє оте милосердя по-своєму… Інколи милосердя — у чесності. Не можна любити всіх однаково. Тому з’являються потерчата чи, як ти їх називаєш, зозулята, яких не шкода підкинути. Але тут вже має значення «адресат» і той, хто підкидає…

— А без метафоричності можна? — трохи кривлюсь, надто по-підлітковому задерикувато це звучить.

— Без метафор, кажеш? — це лунає цілком… по-людськи ? Без дурнуватих іноземних слівець. Інна трохи недовірливо перепитує: — Що ж, давай без метафор… Ти хоч щось знаєш про потерчат?

Звісно, знаю! Це ж міфологія, зрештою. Шкільна програма. «Лісова пісня» Лесі Українки та й, найбільше, банальна цікавість тої, хто любить пхати свого носа, куди не просять. Відповідаю:

— Це нехрещені діти? Ті, яких вбили або до народження чи відразу після нього. Духи, що заманюють в болото кривдників та неуважних перехожих, — слухняно озвучую куці знання з міфології.

— Чого ж так категорично й скупо, май деар літлі ? Світ жорстокий! Дітей убивають і пізніше… Навіть тоді, коли вони вже здатні запам’ятати вбивць, але ще не встигли стати дорослими. Вік потерчат приблизно до семи років, інколи й старший. То в книжках його дорослі тьоті й дяді трохи «підстригли», щоб не так гидко було від своїх же бридких вчинків.

Старший вік, дорослі «підстригли»? Оце цікаво. Навіть для міфу. Де ж тоді та грань? Хто її вигадав чи провів, навіть у вигадці? Згадую чомусь маленьких світленьких янголяток з крильцями з репродукцій відомих картин й раптом ляпаю зовсім недоречне:

— А чому на янголят убиті дітлахи не перетворюються?

Мені здається Інна зараз зачне реготати. Бо саркастичний блиск з’являється в її очах:

— На янголят?! Тобто на безгрішних створінь із крильцями та німбами, що цілісіньку вічність безжурно шмигають з хмарки на хмарку, і всю оту факінґову вічність щасливі?! — у такій інтерпретації перспективи для вбитих дітей також не дуже гарно виглядають. Добре, що їй байдуже зараз до моїх думок: — І часто, шановна, ти зустрічала поміж дітьми безгрішних створінь, ладних вибачити геть усе, і дорослим, і родичам, і приятелям? Які ніколи не сваряться, не знущаються над слабшими, не…?

Обриваю Інну різко:

— Але і монстрів, ладних вбивати всіх, хто трапиться під руку, серед малих не зустрічала!

— Та-а-а-а-к? — запитує мене надто серйозно, потім байдуже стинає плечима. — Та ми наче не про них, зараз, а про потерчат. Ти запитуєш — я відповідаю! Про справжніх потерчат , чуєш, а не про тупі вигадки сценаристів із трешевих жахликів чи то, хай в ліпшому випадку, класичної літератури. Отаке ось буденне… Про аборти говорити не будемо. Тут все зрозуміло, а ось про інше… Наприклад, шановна! Живуть собі доня та мама. Однісінькі на білому світі. Бо… Батька мала ніколи не знала, діда з бабою теж нема… А мама? Жива людина. Закохалася. І «забила» мама-зозуля через нове кохання-зітхання на малу. А дитя? Як дитя. Перестудилося. Сопельки впали на бронхи. Кашель. А тоді бронхіт переріс в пневмонію. І то в такій формі, що вже невиліковне. Як думаєш, це не вбивство? А потім різне трапляється… Промайне щось тінню у темному під’їзді на сходах чи за спиною на твоїй рідній кухні. «Ах, здалося», — кажемо впевнено собі. Стане на дрібку менше каші в залишеній мисці чи хліба в хлібниці. Також ліпше собі казати: « Здалося. Здалося. Здалося !» І коли зникне дещиця талану, то просто говоримо собі — сам винен, заслужив. Скільки тим малим треба, аби існувати? Піс оф шет ! От, без метафор буденність тобі на блюдці, пліз ! Хто з них трохи старший і пам’ятає, як ото бути живим, може спокуситися на яскраву цяцьку чи гарний настрій. Зазвичай, то не смертельно. Бо нема чого ґав ловити. Бачать їх лише жертви. І різні крейзі , типу тебе, друзі по нещастю тобто. Хоч інколи там просто утікати треба, аби не наздогнали оті скривджені .