Дара Корній - Зозулята зими

Ет! Хай йому, я — на чужій території! Блін, і якого мене сюди занесло? Досі не встигла стати не те що своєю для місцевих, а й навіть звичною частиною пейзажу. От і доводиться розводити тепер ледь не китайські церемонії…

Відчула я цих двох водночас. Невже доля забула свою усмішку-оскал?! О, в меню ще й вибір передбачено! Ку-ул , так?! Лише потім збагнула: втрачаю пильність — темноволосе дівчисько вийшло з-за рогу на мить раніше, ніж інша страва. Стишило ходу, глянуло мимохідь на мене зі співчуттям. Із щирим співчуттям? Оо! Ну, не йо-ма-йо? Докотилася! Мені вже співчувають! Що ж, сама винна, самаритянко юна. І ковтати тобі за кілька днів пігулки від застуди! Нема чого без шалика теплого, енджел пуссі , тинятися вулицями зимового міста в таку стужу. І взагалі, якого швендяти майже безлюдними вулицями першого січня ще й співчувати тим, хто зодягнений значно краще і має нагальну потребу для таких подорожей? Але ти у нас, голубонько, десертик, тож трохи зачекай. Поки мене цікавить жіночка середнього віку в якихось секондівських ганчірках. Вона похитується на слизькому тротуарі, ступає не надто твердо. Її щоками котяться сльози. На мить уявляю, як ті солоні краплинки перетворюються на скалки криги. Бр-р! Геть фантазії! Геть-геть-геть!

Шет! П’яничка не втрималася на слизькому, впала, невдало підігнувши ногу. «Ой! Пані! Це ж, мабуть, дуже боляче?» — це ота малолітня дурепа в чорному пальті. Добре, хоч подумки посил дала, бо мені й так здалося, що біль віддався у моїй ступні. Дівча кинулося «добродійці» допомагати. Ну, не ідіотка? Ще один янгол-охоронець на мою голову звалився?! Ледь накивала п’ятами від схожого з сусіднього міста. Їх що тепер клонують?

Все. Треба звідси забиратися. А то вскочу в халепу, як минулого разу.

Швиденько розвертаюся в бік під’їзду: зараз же постукаю у двері до сусідів та спецом попрохаю солі. Обов’язково розсердяться! І це те, що треба: ковток чужого гніву добре бадьорить.

— Допоможи! Будь ласка! — це мені кинуте навздогін, вже у спину.

На чорта було створювати собі імідж успішної стерви, коли він не діє?!

Ну, добре, май літл енджел : ти сама запросила підійти. Навіть бридливість пересилю заради цього. Без поспіху підходжу ближче, простягаю руку, допомагаю. Мить — і старша жертва вже на ногах.

— Спасибі, донечко, — жінка усміхається отому нещастю , що грається в рятівниці. Утягую пахощі її емоцій, не довіряючи: невже дякує щиро? Ох, таки щиро. І от, варто їй глянути на мене, очевидно також хотіла подякувати та враз блідне.

— І вам дякую, — ледве витягує з себе.

— Хм. От іще! Буду я тут з п’яницями цяцькатися, — ціджу крізь зуби сердито та беруся до роботи.

У якому б стані сп’яніння ота жіночка не була, а блокування поставила миттєво, хоча і грубо. Хай лишень спробує ще й дівча попередити! Теж мені відьма місцевого розливу знайшлася! Може, колись силу й мала, та давно звела нанівець. Ні, попереджати побоїться. Шкода, що дівча про мимовільну зраду не дізнається.

— Пані! Ви йти зможете? — знову озивається оте турботливе дівчисько.

— Зможу, доню, бо мушу. Що ж робити, коли мій потяг от-от відходить? І так затрималася забагато, з колишнім життям прощаючись. Вже мертвим життям, бо в цьому місті мої рідні поховані. Ох! Ти не хвилюйся за мене. Себе бережи, дитинко.

Ще трохи, й почуємо: «не водися от із такими, як ця».

Та ні, стрималася стара. Чи не вірить, що дівчина послухається, чи переймається, аби встигнути на маршрутне таксі, яке раптово вигулькує з-за рогу. Ота помічниця підтримує жіночку, допомагає залізти в автобус. Не дуже навіть дослуховується до буркотіння водія, що от затримують тут його усякі. Навіть щиро посміхається йому.

Гей, чекайте, як вона так буде себе розпорошувати на всяку дурню, то що ж мені залишиться?!

Жінка сідає біля вікна. За брудною шибою видно її бліде, трохи розпливчате обличчя. Добре розумію: вона не в гості зібралася зранку, втікає чи від минулого, чи й від себе, як я втікала місяць тому. Та хіба від себе утечеш? Вдивляюся в обличчя старої, наче привид себе колишньої побачила. Ні-ні, привиділося, тому що я — сильніша. Їй важливо, аби хтось махнув услід рукою. Звідси, із колишнього життя. А мені то завжди було по барабану!

Дівчина аж надто старанно, немов справді зовсім маленька: « зроби тьоті бай-бай! » — махає. Не втримуюся й насмішкувато пирхаю. Дурне янголя повертається і дивиться мені просто у вічі й наче каже: «Чого ж витріщаєшся на добросердну дурепу, така практична розумнице?! Робити нема чого? Вшивайся звідси».