Дара Корній - Зозулята зими

Зручніше вмощуюся за столом і відкриваю теку.

Не вмію я описувати картини. Про здібності до малювання годі й говорити. Та це зовсім не заважає чітко розуміти, що подобається, а що — ні. Отут відразу на думку спадають картини Джозефіни Волл. Знаю, дехто порівнює їх із надто барвистими листівками, інші ж списують форуми захопленими відгуками про вміння художниці передавати дрібні деталі на малюнках. Цікаво, оті самі коментувальники колись бачили малюнки юної художниці, підписані «Єва» з коротким розчерком на кінці, схожим на стилізованого птаха? Зараз не перевіриш. Кілька років тому хтось дбайливо прибрав їх з усіх сайтів, де публікувалися художники-початківці, що обирають фантастичні сюжети. Чесно? Я від Євиних малюнків ніколи не була в захопленні. Хоч і першою ладна посперечатися з тими, хто стверджував: Єва Торі — то така собі «анти-Волл». Може, і Волл починала з такого. І тому назавжди залишила на своїх картинах надто старанно прописані деталі фону та особливу манеру зображати волосся, коли кожне пасмо ніби живе своїм життям. Ми з Євою, схоже, були ровесниці. Я захоплювалася фентезі-малярством ще школяркою і не знала тоді нікого іншого, хто б так легко перетворював добру казку на жахіття, але на жахіття переконливі та яскраві. І ось зараз, сидячи на кухні Олега, я перебираю аркуші з тими малюнками.

… Он, дві гарненькі дівчинки схилилися над квіткою. Над ними — феї із крилами метеликів. Ідилія? Ага, якщо враховувати, що одна із подружок — напівпрозора. Чи то привид, чи якесь фейрі. «Справжню» малу то не бентежить. А от на обличчі жінки, що завмерла на задньому плані — неприхований жах.

На іншому аркуші спляча юнка. Над нею — сни, реальні, як і вона сама. Ви вже бачили таке і не раз. Придивіться пильніше й побачите ще одну деталь головоломки. Біля тендітної руки лежить золотиста пляшечка, надто мала, аби в ній зберігати алкоголь. Незвична тара більше пасує для ліків. Чорна кішка наполовину вилізла із туману сновидіння назовні. На її морді нема хижого виразу. Швидше, неприховане задоволення від вдалої оборудки.

Це — не копії, роздруковані на лазерному принтері, а оригінали, виконані фарбами та олівцями. От ще цікавий сюжет…

Ні, досить. На таке надивишся, а потім із підозрою приглядатимешся до знайомих пейзажів, вишуковуючи й там подвійне дно. Так описував свої відчуття від споглядання цих малюнків один мій знайомий. Хоч це і не завадило йому свого часу створити невеличкий архів робіт цієї Єви. І саме вчасно. Бо незабаром в Інтернеті, на одному з мистецьких сайтів, з’явилося коротке повідомлення, що Єва Торі загинула. Причина — нещасний випадок. Висловлюємо співчуття рідним та близьким. Хтось із тих рідних відповів лаконічно: «вдавися тим співчуттям». Того ж дня її картини почали зникати з сайтів.

Я дивлюся на ледь збляклі аркуші, і мені відразу починають відкриватися відразу кілька речей. По-перше, Торі — то не політична партія у Британії. Ті, хто захоплюється східною культурою, знають: це, по-японськи, птах. І не такі псевдоніми собі люди беруть. І ще, оте зневажливо кинуте Ільком в обличчя Олегу: «сестра-наркоманка». Ну, добре, Ілько вже своє за це отримав. Сказала б упевнено «з відсотками», бо він у реанімації, якби не згадала оте: « минулого разу , коли перед машиною на дорогу вискочило дитинча, він не встиг загальмувати, бо був надто п’яний». А хіба я ліпша від нього?! Таємниці порозгадувати захотілося? А тут — просто Олегове життя! Буденна історія: жила собі дівчинка, яка дуже любила малювати, і якій, очевидно, затісними видалися звичні рамки свідомості. Після невдалого експерименту вона тепер на кладовищі, старший брат звинувачує себе в цьому й обходить квартиру, де вони разом зростали, десятою дорогою.

От чорт, як же гидко від самої себе. Поспіхом запаковую малюнки в теку. Один аркуш вислизає. Підхоплюю на льоту. Цього малюнку мені бачити не доводилося. Той же акуратний підпис і дата у нижньому кутку. За два дні до повідомлення про Євину смерть. І назва малюнка, ледь не каліграфічно виведена на звороті: «Зозулята зими». Здогад ледь помітним серпанком влітає в голову.

Двоє дітлахів зручно влаштувалися на першому плані. Просто на білому-білому снігу. Отой сніг продовжує сипатися згори, ніби на новорічній листівці. В руках малих ялинкова прикраса — яскраво-червона. Вона така сяюча, що, здається, може навіть зігрівати. Вдалині, десь аж зовсім на задньому тлі, привітно блимає віконце хатинки. Там тепло і світло, там затишно, там — свято. От тільки навряд чи це — новорічна листівка. Діти у лахмітті. Не настільки бридкому, як буває у дійсності, але все ж не здатному захистити від морозу. У тому будиночку, може, й тепло, але він — надто далеко. Та й не зважають на нього оті «малята-зозулята». Зосередилися на цяцьці. Немов ота яскрава плямка — найважливіше. Діти на снігу. Одне справжнє, реальне, інше, наче огорнуте якимсь божевільним серпанком. І крізь нього, хай і не дуже чітко, можна дивитися наче крізь закіптюжене вікно. Навколо них зі снігу сплітаються прозорі дитячі фігурки. Сніжинки? Ой, щось маю сумніви… Й обличчя отих малих жебраків теж надто бліді, ледь не прозорі. Раптом помічаю, що вгорі малюнка сніжна круговерть теж сплітається в обличчя. Жіноче, вродливе. То Снігова королева? Та ні, та була байдужою до усього, вираз на обличчі у цієї вродливиці інший — зневажливий та злий.