Дара Корній - Зозулята зими

Фак ! Упіймати нічим не прикритий погляд, підтягти, немов рибу на гачку — от що потрібно зараз мені. Бо найсмачніші емоції лежать не зверху. І наче все так просто — дівка поруч, сама-самісінька, простягни погляд і візьми, та… неможливо. Бо вона, вона…

На мить мені стає лячно. Ні-ні, вона — не з наших, закладаюся. Про натовп піплів мова не йде. Отже, переді мною… Та ні, дурниці. Не може такого бути. І це байки, що ходять серед наших. Невже нарвалася на вроджене відьменя, котре ще й досі не знає своєї справжньої сили? І я тут, мов на долоні перед нею, тобто не в найкращій формі. Хіба що мимохідь нагородила її застудою, поки в очі не глянула і не зрозуміла, що до чого — ото й уся користь від зловтіхи. Бо цій малій тільки забажати повернення ж мною насланого — то воно мене так шандарахне…

Придивляюся до малої. Наче нічого страшного у ній нема, дівчисько, як дівчисько, справді, гуд гьол . Правда, трохи старша, ніж видається з першого погляду, уже не підліток, але ще не жінка. До речі, як одягти нормально, навіть симпатичною стане. Хоча, шику мало.

Схоже, останню фразу вона «розчула». Щось хотіла відрізати ущипливо, але мовчки попрямувала в бік кафешки, що на розі. «Моє сонечко». М-да, назвав хтось. Головне, що те «Сонечко» з якогось дива відкрите першого січня. Шет : у дівчини нема не те, що шику, а й розуму: в такий відстійник заходити добровільно!

У цю мить роблю ще одне відкриття: мій голод щез! Раптово, як і з’явився. Змовк, не отримавши заслуженої здобичі . Зі мною таке вперше. Ох, ця мені меррі крістмес сторі . Запросто, можна з подиву втнути якусь дурницю. От хоч…

Ноги самі несуть мене до кафе. Сподіваюся, чашка блек кави, якою можна принаймні не втруїтися, у них таки знайдеться. А закушу цікавою розмовою, сподіваюся, для мене цікавою. Бо такі співрозмовники просто собі вулицями першосічневого міста не вештаються.

Руслана

Усе наче й логічно: зголодніла, зайшла до кафе. Та й нащо виправдовуватися? Хе, і чи маю перед ким? Мене ж наче під домашній арешт не садили?! Інша справа, що їсти не хочеться. І грошей не так багато, можна й зекономити, поки апетит прибуде. Та й у квартирі сидіти зовсім не хочеться. І справа тут лишень у мені, а не в безглуздих виправданнях про випадковість знайдених малюнків.

Підношу голову до вивіски. Оба-на! «Моє сонечко». М-да, назвав хтось. Прикольно! Головне, що те «Сонечко» з якогось дива відкрили першого січня. Чи не однаково тобі? Відкрили, то й добре!

Спускаюся до напівпідвалу. Відчуваю погляд, що аж пече спину між лопатками. Здогадуюся легко — чий. Наче у мене очі на потилиці. Завжди таке знаю, просто знаю. Ох, таки надарма я вирішила мірятися з тою блондиночкою поглядами. Декому важко втриматися, аби не відповісти лишень при маленькому натяку на виклик. Тим, скажімо, хто надто пишається своїми, як би мовити делікатно, вродженими хистами. Тобто вдатися до більш відвертого: «енергетичного вампіризму». Всі про це знають, але чомусь тупо вважають це забобонами. А дарма…

Оте фарбоване блондинисте диво з’явилося у кав’ярні хвилини за дві після мене. Ледь вичекала трохи, аби на п’яти не наступати і за руку не смикнути. Неспроста це, таки неспроста. Може, хтось би й здивувався, та не я. Дивуються у таких випадках лише прагматики. Знаючі люди наперед відають, на що можна нарватися, коли зчепитися у переглядинах з тим, хто має не зовсім буденні таланти. Та я зараз відкидаю делікатність і кажу прямо — з упирякою, точніше упирячкою . Правда, частіше зараз можна почути « вампіри» . Така собі європейська казкова традиція. Та в реалі казковості якраз дуже мало. Із позитивного хіба те, що насправді кров цмулити ці пройдисвітки не стануть. Рідко хто з цієї братії вважає кривавий напій сильним наркотиком.

Білявка тільки мить стоїть біля вхідних дверей. Роззирається, оцінюючи чужу територію. Он, глипнула незадоволено на бармена, що надто старанно протирав склянки за стійкою. Кожен рух хлопця ніби підкреслено впевнено говорить: «І зовсім я не пив учора, лише нюхав»! При цьому дешевий посуд ставиться на стійку так обережно, ніби він (посуд, звісно, не бармен) із богемського кришталю. Не менш презирливо білявка обпекла поглядом скуйовджену офіціантку. Кивнула, посміхнулася до себе криво та майже задоволено: «Так і думала, звісно, справжнісінький гнидник». І навіть не роблячи реверансів, що типу шукає для себе належне місце для приземлення, попрямувала до мого столика.