Чак Палагнюк - Прокляті

Мене підносить до рота, де я випростовую руки і чіпляюсь за верхню губу. Ногами стаю на нижню губу і, немов рибна кістка, виявляюся занадто широкою та негнучкою, щоб мене можна було проковтнути. Губи у мене під долонями здаються дивовижно плисовими, шкіряними, як кушетка у гарному ресторані, але дуже тепла. Це ніби торкнутися оббивки сидіння «ягуара», якого щойно перегнали з Парижа до Ренна.

Обличчя демона таке безкрає, що, окрім рота, я нічого не бачу. Периферійним зором я неясно розрізняю над собою очі, широкі й скляні, як вітрини універмагу, тільки вигнуті назовні, вирячені. Очі ці огороджені чорним частоколом із величезних вій. Помічаю ніс розміром із глинобитну хатинку, з двома відчиненими дверима, в яких звисають завіси з тонкого волосся.

Рука притискає мене до зубів. Язик виступає навперед, волого торкається мого светра, прикрашеного ґудзиками.

У ту саму мить, коли я підкоряюся долі, цього разу — бути перемеленою зубами й з'їденою, після чого мої кістки відкинуть убік, наче кістки корнуельської куріпки, — у цю мить величезний рот верещить. Те, що відбувається, схоже скоріше не на вереск, а на протиповітряну сирену, яка б'є мене прямою наводкою в обличчя. Моє волосся, щоки й одяг — все йде хвилями, все майорить, наче прапор під час буревію.

Один із фірмових черевиків зісковзує з ноги, падає, перекидаючись, униз і приземлюється просто поряд із крихітною фігуркою, що прикрашена гордовитим синім ірокезом. Навіть із такої відстані я бачу: це Стрілець, він стоїть поряд із голою, величезною ногою демона. Стрілець витяг із щоки свою здоровезну булавку і втикає її кінчик, витягує та знову і знову втикає у вигін стопи демона.

Наступної миті, після чергового туше, я відчуваю, що мене начебто упускають, а може, опускають у м'які, дряпучі нігті.

Тієї ж миті, як я приземлююсь, мене хапають інші руки, людські руки Леонарда, і тягнуть мене, ховають під рідким покровом обрізків нігтів… але я встигаю побачити, як та сама рука-парашут, що схопила мене, тепер хапає Стрільця й підіймає його — а він лається, і б'є повітря ногами, і тицяє булавкою — туди, де зуби різко клацають і одним укусом відтинають йому яскраво-синю голову.

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Перш ніж я розповім тобі, що трапилося далі, пообіцяй, поклянись усім, що для тебе є святого, що ти ніколи-ніколи, зовсім нікому не розкриєш цю таємницю. Я серйозно. Розумієш, я добре пам'ятаю, що ти Король брехні, але мені потрібно, щоб ти поклявся. Ти мусиш гарантувати конфіденційність інформації, коли нам судилося зав'язати досить глибокі й чесні відносини».

Минулої зими, щоб ви знали, я опинилася геть сама в інтернаті під час канікул. Ясна річ, я розповідаю про подію з минулого життя. Мої батьки сприймали Різдво як звичайнісінький день, а решта моїх однокласників поїхали кататися на лижах (чи, може, відпочивати в Греції), тож мені нічого не залишалося, окрім як розтягти губи у фальшивій посмішці й запевнити їх, дівчину за дівчиною, що мої батьки теж з'являться, з хвилини на хвилину, і заберуть мене звідти. Того останнього дня першого семестру гуртожиток спорожнів, їдальню зачинили. Аудиторії — також. Навіть викладачі спакували валізи й покинули кампус, залишивши мене у майже повній самотності.

Я кажу «майже», бо нічний сторож (а може, їх було кілька) і далі обходив територію школи, перевіряв замки на дверях і вимикав кондиціонери, і промені світла з його (чи їхніх) ліхтарів час від часу проносилися подвір'ям, наче прожектори в старому фільмі про в'язницю.

За місяць до того мої батьки всиновили Ґорана — того, з важким поглядом і сильним акцентом, як у графа Дракули. Хоча хлопець був лише на рік старший за мене, чоло його вже перетинали зморшки. Щоки в нього запали, а брови були такі буйні та заплутані, як порослі лісом схили Карпатських гір, і такі скуйовджені та щетинисті, що коли занадто пильно вдивлятися у шкіру між волосинками, то можна було побачити розбійничі зграї вовків, руїни замків і сутулих циганок, що збирають дрова. Уже коли Ґорану виповнилося чотирнадцять, його очі та низький голос, схожий на протитуманну сирену, створювали враження, що він на власні очі бачив, як його родину замучили до смерті, а йому самому довелось працювати рабом у соляних копальнях в якомусь віддаленому гулазі, де їх гнали через плавучі крижини собаки-шукачі, і по спинах їхніх ходив шкіряний батіг.

Ах… Ґоран. Ні Х іткліф, ні Ретт Батлер не були ані такими засмаглими, ані такими брутально скроєними. Здавалося, що він існує у власній постійній ізоляції, відокремлений від світу якоюсь жахливою історією злиднів, і через це я йому заздрила. Заздрила тому, що муки його були такими довгими.