Чак Палагнюк - Прокляті

Тепер ми зі Стрільцем і Леонардом ідемо в хвості Бабетти і Паттерсона, прокладаючи карколомний шлях крізь пагорби обрізків нігтів, сірі кучугури, що розповзаються, що містять кожна малесенький шматочок нігтя, який коли-небудь зрізали. Деякі фрагменти нігтів пофарбовані у рожевий чи червоний, чи навіть блакитний колір. Ми пробираємося вузькими каньйонами, а тонкі струмочки нігтів стікають униз. Нігті, що стікають донизу, погрожують перетворитися на лавину, яка може поховати нас живцем в осипі колючого кератину. Над головою у нас вигинається палаюче жовтогаряче небо, а в бокових каньйонах, унизу, видніються зменшені відстанню, крихітні купки кліток, де такі ж, як ми, прокляті душі сидять у постійно забрудненій самотності.

Ми блукаємо навмання, а Леонард продовжує називати імена демонів, яких ми можемо зустріти: Мевет, юдейський бог смерті; Ліліт, що викрадає дітей; Решев, демон мору; Азазель, демон пустелі; Астарот… Роберт Мепплторп… Люцифер… Бегемот…

Перед нами ідуть Бабетта та Паттерсон: вони підіймаються на невеликий пагорб, який перекриває вид на навколишній простір. Діставшись самого верху, парочка зупиняється. Навіть іззаду ми бачимо, як напружується Бабетта. Реагуючи на те, що відкрилося їй вдалині, вона підіймає руки і затуляє обличчя, пальці щільно закривають очі. Бабетта трохи нахиляється убік, притискає лікті до талії і відвертається, витягуючи шию, наче збираючись блювонути. Паттерсон повертається до нас і робить знак головою: давайте, покваптеся! Він хоче, щоб ми побачили якесь нове звірство просто тут, за цим новим обрієм.

Ми зі Стрільцем потроху просуваємося вперед, забираючись на гору обрізків від нігтів, які піддаються, коли на них наступити, наче сніг чи м'який пісок; ми видираємося нагору, аж доки не опиняємося поряд із Бабеттою та Паттерсоном, біля краю крутої скелі. Ще півкроку — і земля щезає, а просто під нами кипить море комах, що тягнеться до самого горизонту… жуки, стоноги, полум'яні мурахи, щипавки, оси, павуки, гусінь, сарана і так далі постійно крутяться, формуючи живий, м'який пливун, що складається з щипців, вусиків, членистих ніг, жал, панцирів і зубів, темних і переливчастих, чорних із жовтими, як шершні, чи зеленими, як коник, плямами. Їхнє постійне клацання й шарудіння виробляє шум, досить схожий на звук солоного, океанського прибою, що розбивається об берег.

— Скажіть, круто? — зазначає Паттерсон, розмахуючи шоломом, наче бажаючи привернути нашу увагу до цього болота жахів, яке клекоче і рухається, мов хвилі. Каже: — Ось, будь ласка — Море комах.

Вдивляючись у нарости, що підіймаються, та западини, що котяться, створені шурхотливими тілами жуків, Леонард кривить губи в праведній відразі та зазначає:

— Павуки не є комахами.

Вибачте, що відволікаюсь, але підроблені предмети розкоші насправді являють собою приклад поганої економії. Засвідчую: білі пластмасові туфлі Бабетти ось-ось розваляться: ремінці геть протерлися, а підошви взагалі лише на чесному слові тримаються, відкриваючи її гнучкі ноги гострим обрізкам нігтів і битому склу, у той час як мої надійні шкільні туфлі «Басс Віджинз» після довгої прогулянки підземним світом не мають майже жодної подряпини.

Ми все ще дивимося на величезний пудинг комашиного життя, який звивається і гуде, коли ззаду до нас долітає крик. Там, між пагорбами з обрізків нігтів, важко дихаючи і хапаючи ротом повітря, щодуху мчить бородата фігура, вдягнена в тогу римського сенатора. Витягуючи шию, озираючись назад, чолов'яга чеше до нас, увесь час вигукуючи: «Полудниця! Полудниця!»

Безумний римлянин добігає краю кручі, зупиняється в двох кроках від нас, стоїть хитаючись і показує тремтячим пальцем у тому напрямку, звідки він взявся. Глипаючи на нас широко розкритими очима, він верещить: «Полудниця!» — і стрибає, стрімко падає, лупцює руками повітря, зникає під киплячою поверхнею комашиного моря. Один… два… три рази римлянин з'являється над морем, хапаючи ротом повітря, але рот у нього вже повний жуків. Цвіркуни й павуки жалять його і відривають шматки м'яса з його рук, що сіпаються. Щипавки кидаються на нього, вигризаючи із западин очі, а стоноги пролазять у зазублені, криваві діри, що з'явилися між його реберних кісток, які вже добре видно.

Ми все ще дивимося, охоплені жахом, і міркуємо, що ж могло примусити людину скоїти такий безумний вчинок… Бабетта, Паттерсон, Леонард, Стрілець і я… ми водночас повертаємося і бачимо величезну незграбну істоту, яка наближається до нас.