Чак Палагнюк - Прокляті

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Можливо, тебе розсмішить моя історія про те, як нам заступив дорогу демон нечуваного зросту. Це викликало найдивовижніший акт героїзму та самопожертви — справді-справді, та ще й від члена нашої команди, від якого ми найменше цього чекали. На додачу, я пропоную тобі ще трохи інформації про своє минуле — на той випадок, коли тобі хочеться більше дізнатися про мене як про цікаву, багатогранну особистість із великою вагою».

Наша невеличка команда стоїть на скелі, що виходить на Море комах, а в цей час до нас повільно наближається неймовірно жахлива істота. Від кожного її громоподібного кроку здригаються найближчі пагорби, так що із них починають бігти запилючені потоки прадавніх обрізків нігтів; і ця істота така висока, що ми можемо розрізнити лише її силует, намальований на тлі палаючого жовтогарячого неба. Вага гіганта так сильно хитає землю, що скеля, на якій ми всі стоїмо, зітхає та тремтить у нас під ногами, а обрізки нігтів, що з'їхали з пагорбів, погрожують доповзти до нас і скинути нас у море жуків, що клекочуть і хочуть нас зжерти.

Першим голос подає Леонард; він шепоче одне-єдине слово: «Полудниця».

У новому спільному горі Бабетта, здається, занадто переймається власною особистістю, а убога якість її модних аксесуарів (занадто криклива метафора, але її просто неможливо ігнорувати) віддзеркалює її вибір на користь поверхової привабливості, а не внутрішньої якості. Паттерсон, цей качок, здається, застряг у традиційній, такій, як треба, поведінці; схоже, він із тих людей, для кого правила у Всесвіті були встановлені дуже давно і залишаться назавжди такими, без жодних змін. На відміну від нього, бунтар Стрілець презентує себе як психа, що не погоджується… ні з чим. З усіх моїх нових знайомців лише Леонард натякає на здатність брати участь у чомусь більш тривалому, ніж «знайомство». І — так, у «натяку» я знову впізнаю симптом уїдливої, глибоко вкоріненої схильності до надії.

Саме через цю надію, яка проявилася у вигляді інстинкту самозбереження, коли Паттерсон дуже повільно надіває свій шолом і каже: «Тікайте», мої товстенькі ноги не вагаються. У той час, коли Стрілець, Бабетта і Паттерсон біжать кожен у своєму напрямку, я біжу поряд із Леонардом.

— Полудниця, — важко дихаючи, повторює він; ноги його прокладають собі шлях крізь м'які, піддатливі шари нігтів, зігнуті руки качають повітря, підтримуючи рушійну силу. — Серби називають її «жінкою-буревієм полудня», — хапаючи ротом повітря, він біжить поряд зі мною, і його наповнена ручками сорочка б'ється об худорляві груди. Він продовжує: — Її спеціальність — доводити людей до божевілля, потім відривати їм голови і розривати на шматки, кінцівка за кінцівкою…

Я кидаю погляд назад і бачу жінку, яка ростом може зрівнятися з торнадо; обличчя її так далеко від землі, що на тлі неба здається крихітним; воно розташоване так високо над моєю головою, як сонце чи місяць. Її довге чорне волосся, схоже на сліпучу лійкувату хмару, шмагає та тече з її голови, доки вона стоїть на місці, наче розмірковуючи, за ким із нас погнатися.

За цим гігантом хитаючись біжить Бабетта, і обидві її стильні, занадто претензійні туфлі ляскають її по ногах, триножать її та примушують спотикатися. Паттерсон біжить, напруживши плечі, робить фінти та петляє, як той заєць; шипи на кросівках викидають павиний хвіст обрізків нігтів, він наче біжить, тримаючи м'яча, крізь смугу оборони, збираючись зробити тачдаун. Стрілець одним рухом знімає свою куртку та відкидає її вбік; він мчить щодуху, а ланцюжки скрутилися петлею навколо одного чобота та брязкають.

Демон-торнадо присідає, простягає руку до землі, розставляє пальці і, наче парашут, стрімко знижується на фігурку Бабетти, яка спотикається та верещить.

Стовідсотково, у всій цій паніці присутній елемент гри: після того, як на моїх очах демон Аріман розірвав і поглинув Паттерсона, а потім Паттерсон знову відродився і став рудоволосим сірооким футболістом, на якомусь рівні свідомості я розумію, що абсолютна смерть тепер для мене не існує. Але, незважаючи на зазначене вище, процес, коли тебе розривають на шматки, а потім поглинають, все ще здається мені найболючішим.

Коли велетенський демон-торнадо нахиляється, щоб схопити Бабетту, Леонард наказує дівчині пірнати. Притуливши обидві долоні до рота, зробивши з них такий собі мегафон, Леонард кричить:

— Пірнай і копай!