Брем Стокер: Граф Дракула

Раптом вовки знову пронизливо завили, неначе місячне світло впливало на них по-особливому. Коні підскакували і хвицялися, але живе кільце жаху оточувало їх з усіх боків і мимоволі примушувало залишатися в центрі його. Я гукнув кучерові; мені здавалося, що єдиним порятунком для нас було б прорватися крізь кільце з його допомогою. Я кричав і стукав, сподіваючись цим шумом налякати вовків і дати йому таким чином можливість дістатися до нас.

Звідки він раптом з'явився — не знаю, але я почув його голос, який пролунав наказовим тоном, і, подивившись перед собою, я побачив його на дорозі. Він простягнув свої довгі руки, ніби відсторонюючи неосяжну перешкоду, і вовки почали поволі відступати, але тут велика хмара затягла місяць, і ми знову опинилися в мороці.

Коли місяць визирнув знову, я побачив кучера, який підводився на сидінні; а вовків і слід прохолов. Усе це виглядало дивно й надзвичайно, аж я відчув божевільний страх і боявся говорити й рухатися. Час тягнувся нескінченно. Далі ми рухалися вже в абсолютній пітьмі, оскільки хмари, що пролітали, зовсім приховували місяць. Ми продовжували підійматися вгору, тільки зрідка періодично спускалися, але потім знову весь час підіймалися. Я не пам'ятаю, скільки часу це тривало…

Раптом я відчув, що ми зупинилися. Ми опинилися на подвір'ї розваленого замку, високі вікна якого були темні й похмурі, а обламані зубчасті стіни при світлі місяця витягнулися в зигзагоподібну лінію.

Я, мабуть, задрімав, інакше напевно помітив би наближення до такого чудового місця. У мороці двір здавався просторим, але, можливо, він, як і деякі темні доріжки, що ведуть від нього до великих круглих арок, виглядав більшим, ніж був насправді. Я досі ще не бачив його при денному світлі. Коли коляска зупинилася, кучер зіскочив із козел і простягнув мені руку, щоб допомогти зійти. Тут я знову мимоволі звернув увагу на його незвичайну силу. Його рука здавалася сталевими кліщами, якими при бажанні він міг розчавити мою долоню. Потім він примостив мої речі біля мене на викладеному масивним камінням майданчику, на який виходили величезні старі двері, оббиті великими залізними цвяхами. Навіть при тьмяному освітленні я помітив, що каміння було стерте від часу й негоди. Поки я стояв, кучер знову здерся на козли, стьобнув віжками, коні рушили й сховалися разом із екіпажем під одним із темних склепінь. Я залишився сам на сам серед двору й не знав, що робити. Біля дверей не видно було навіть натяку на дзвінок чи молоток: не жевріло й надії на те, щоб мій голос міг долинути крізь похмурі стіни й темні віконні отвори. Мені почало здаватися, що я чекаю тут нескінченно довго, мене охопили сумніви й страх. Куди я потрапив? До яких людей? У яку жахливу історію я вплутався? Чи було це звичайною простою пригодою в житті помічника адвоката, посланого для з'ясування з приводу придбаного іноземцем у Лондоні нерухомого майна? Помічник адвоката… Мені це звання страшенно подобається — так, я й забув, адже перед самим від'їздом із Лондона я дізнався, що мої іспити пройшли успішно; отже, по суті кажучи, я тепер не помічник, а адвокат… Я почав протирати очі й щипати себе, аби переконатися, що не сплю. Усе це продовжувало здаватися мені якимсь жахливим нічним кошмаром, і я сподівався, що зненацька прокинуся у себе вдома, абсолютно розбитим, як це бувало іноді при напруженій розумовій праці. Але, на жаль, моє тіло чітко відчувало щипки і мої очі не обдурювали мене. Я дійсно не спав, а знаходився в Карпатах. Мені залишалося тільки набратися терпіння і чекати настання ранку. Як тільки я дійшов цього висновку, за великими дверима пролунали важкі кроки, що наближалися, і крізь щілину замерехтіло світло. Потім загриміли ланцюги, відсунулися масивні засуви, і великі двері поволі відчинилися. На порозі стояв високий старий із чисто виголеним підборіддям і довгими сивими вусами; одягнений він був з голови до ніг у все чорне. У руці старий тримав старовинну срібну лампу, в якій полум'я вільно горіло без будь-якого скла чи труби і кидало довгі, тіні, що тріпотіли від грізного вітру.

Старий вітав мене вишуканим жестом правої руки і сказав мені англійською мовою, але з акцентом:

— Ласкаво просимо до мого будинку! Увійдіть до нього вільно і з доброї волі.

Він не зробив жодного руху, щоб піти мені назустріч, а стояв нерухомо, як статуя, ніби жест вітання перетворив його на камінь; але не встиг я переступити поріг, як він подався уперед і, простягнувши мені руку, стиснув мою долоню з такою силою, що примусив мене здригнутися — його рука була холодна, як лід, і нагадувала швидше руку мерця, ніж живої людини. Він знову сказав: