Брем Стокер: Граф Дракула

Коли почало темніти, пасажири захвилювалися й раз у раз почали звертатися до кучера з проханням їхати швидше. Ударом свого довгого батога і дикими криками кучер примусив коней майже летіти. Потім крізь темряву я побачив над нами якесь сіре світло — неначе міжгір'я в пагорбах. Хвилювання серед пасажирів збільшувалося; наша хистка коляска підскакувала на своїх великих шкіряних ресорах і розгойдувалася в усі боки, як човен у бурхливому морі. Мені довелося міцно триматися. Потім дорога вирівнялася, і ми помчали по ній. Потім гори наблизилися до нас зовсім упритул, і ми нарешті заїхали в ущелину Борго. Всі пасажири один за одним взялися обдаровувати мене; вони давали презенти з такою наполегливістю, що я абсолютно був позбавлений можливості відмовитися; кожен при цьому щиро вірив, що подарунки захистять мене від лихого ока, кожен із них мене ще й благословляв і хрестив, точнісінько так, як і в дворі готелю в Бистриці. Потім, коли ми помчали далі, кучер нахилився вперед, а пасажири по обидва боки коляски нетерпляче вдивлялися в оточуючу млу. Зрозуміло було, що попереду трапилося або очікувалося щось незвичайне, хоча, скільки я не розпитував пасажирів, ніхто не давав мені ані найменшого пояснення. Цей стан загального хвилювання тривав ще якийсь час, доки нарешті ми не побачили попереду виїзд із ущелини. Було темно, хмари, що насувалися, і задушливе повітря віщували грозу. Я уважно видивлявся на дорозі екіпаж, який повезе мене до графа. Щохвилини я сподівався побачити світло ліхтарів у мороці; але всюди було темно. Лише в променях ліхтарів омнібуса виднілася пара від наших загнаних коней, що здіймалася хмарою. Тепер ми чітко могли роздивитися білу піщану дорогу, що розстилалася перед нами, але ніде навіть і натяку не було на який-небудь екіпаж. Пасажири знову спокійно всілися з очевидною радістю, неначе збиткуючись із мого розчарування. Я замислився над тим, що робити, коли кучер, зиркнувши на годинника, сказав щось іншим, чого я, на жаль, не зміг зрозуміти, оскільки це промовилося дуже тихо. Здається, він сказав: «Годиною раніше». Потім він обернувся до мене і повідомив огидною німецькою мовою, ще гіршою від моєї: «Немає ніякої карети. Мабуть, пана не чекають. Краще хай він поїде зараз із нами на Буковину, а завтра повернеться, або ж наступного дня — навіть краще наступного дня». Поки він говорив, коні почали іржати, форкати й дико рити землю, так що кучерові довелося їх стримувати, напружуючи всю силу.

Раптом серед хору висків і криків пасажирів, які безтямно хрестилися, позаду нас з'явилася запряжена четвіркою коней коляска, яка, наздогнавши наш омнібус, зупинилася. Коли промені ліхтарів впали на неї, я побачив прекрасних породистих вороних коней. На козлах сидів чоловік із довгою чорною бородою, в широкому чорному капелюсі, який приховував його обличчя. Я зміг роздивитися блиск дуже великих очей, що здавалися червоними при світлі ліхтарів, коли він обернувся до нас. Він звернувся до кучера:

— Ти щось рано сьогодні приїхав, друже мій.

Візник відповів:

— Пан англієць дуже квапив, — на що незнайомець заперечив:

— Саме тому ти, мабуть, і порадив йому їхати на Буковину! Мене не обдуриш, друже мій; я дуже багато знаю, та й коні в мене швидкі. — При цьому він посміхнувся, і промінь ліхтаря освітив його холодний, жорстокий рот, яскраво-червоні губи і гострі зуби, білі, як слонова кістка. Один із моїх супутників пошепки прочитав своєму сусідові строфу з Леонори Бургера: «Так, як швидко скаче смерть».

Незнайомець, очевидно, розібрав ці слова, оскільки поглянув на того із посмішкою, яка торжествувала. Пасажир відвернувся, хрестячись. «Подай мені багаж пана», — наказав незнайомець, і з надзвичайною швидкістю мої речі були вийняті з диліжанса і перекладені в коляску. Потім я вийшов, але, оскільки коляска була закрита, кучер допоміг мені піднятися, підхопивши мене під лікоть сталевою рукою, — мабуть, сила у нього була надзвичайна. Мовчки він смикнув віжки, коні повернули, і ми помчали в мороці ущелини. Коли я озирнувся, то при світлі ліхтарів помітив коней диліжанса, а озирнувшися вдруге, побачив, як мої колишні супутники перехрестилися, потім кучер цьвохнув батогом, вйокнув на коней, і вони помчали дорогою на Буковину. Тільки-но вони занурилися в морок, мене охопили відчуття самотності й дивна пропасниця; але мені на плечі одразу ж накинули плащ, коліна вкрили товстою вовняною ковдрою, і кучер звернувся до мене прекрасною німецькою мовою: