Брем Стокер: Граф Дракула

Упродовж усього наступного дня милувалися ми картинами, що миготіли за вікном, сповнені різноманітної краси. Повз нас пролинали то маленькі міста або замки на вершинах крутих пагорбів, схожі на ті, які трапляються на гравюрах у старовинних книгах Св. Письма; то бурі потоки й річки, облямовані білими кам'яними берегами. На кожній станції юрмилася маса людей у найрізноманітнішому вбранні.

Надвечір ми дісталися, нарешті, до Бистриця — дуже цікавого старовинного куточка.

Граф Дракула в своїх листах рекомендував мені готель «Золота Корона», який виявився, на превелику радість, витриманим у стилі старовини; моїм найпалкішим бажанням було бачити все те, що допомогло б мені скласти чітке уявлення про країну. Мабуть, на мене тут чекали, оскільки в дверях зустрілася, на перший погляд, весела, немолода жінка, одягнена в звичний національний селянський костюм: білу спідницю з подвійним довгим фартухом із кольорової вовняної тканини. Коли я підійшов, вона вклонилася й запитала: «Пан англієць?» — «Так, — відповів я, — Джонатан Харкер». Вона посміхнулася й щось сказала чоловікові в жилеті, який стояв за нею теж у дверях; він вийшов і одразу ж повернувся з листом у руках, якого передав мені. Ось він:

«Мій друже, вітаю Вас у Карпатах! Із нетерпінням чекаю на Вас. Спіть спокійно цієї ночі. Завтра о 3 годині диліжанс вирушить на Буковину; одне місце залишено для Вас. В ущелині Борго на Вас чекатиме коляска, яка й доставить Вас у замок.

Я сподіваюся, що Ви благополучно приїхали з Лондона і що Ви будете задоволені перебуванням у нашій прекрасній країні.

Ваш друг, Дракула» .

4 травня.

Господар готелю, мабуть, одержав листа від графа з дорученням залишити для мене місце в диліжансі; але на мої розпити він довгий час нічого не відповідав і вдавав, що не розуміє моєї німецької мови. Це не могло бути правдою, оскільки раніше він чудово розумів її; принаймні свого часу на мої запитання він відповідав. Господар і його дружина поглядали один на одного і на мене з якимось страхом. Нарешті він пробурмотів, що гроші були надіслані в листі і що більше він нічого не знає. Коли я запитав, чи знає він графа Дракулу і чи не може що-небудь розказати про замок, то він і його дружина перехрестилися і, сказавши, що їм нічого не відомо, просто відмовилися від подальших розмов. Незабаром мені треба вирушити в дорогу, а я так нікого і не зумів розпитати. Все це здавалося дуже таємничим і зовсім не підбадьорювало мене. Перед самим від'їздом до мене зайшла дружина господаря — літня пані — й нервово запитала: «Вам неодмінно треба їхати, молодий пане? Вам це необхідно?» Вона була така збуджена, що, мабуть, забула й той маленький запас німецьких слів, який знала, і домішувала до німецької мови іншу, якої я зовсім не розумів. Я міг стежити за змістом її слів тільки завдяки тому, що ставив багато запитань. Коли я сказав, що повинен зараз же їхати, що мене кличе туди важлива справа — вона мене перепитала: «Чи знаєте ви, який сьогодні день?» Я відповів, що сьогодні 4 травня; вона похитала головою і сказала знову: «О, так. Я це знаю, я це знаю. Але чи знаєте ви, який сьогодні день?» Бачачи, що я й гадки не маю, в чому річ, вона продовжувала: «Сьогодні переддень Святого Георгія. Хіба вам не відомо, що сьогодні вночі, як тільки проб'є північ, нечиста сила володарюватиме на землі? А чи маєте ви уявлення про те, куди ви їдете і що на вас там чекає?» Вона дуже побивалася, і як я не прагнув її втішити, все було марно. Врешті-решт вона впала переді мною навколішки і почала благати не їхати туди; або, принаймні, перечекати день-два. Все це було певною мірою смішно, та до того ж я кепсько почувався; проте мене підганяли важливі справи, і я не міг дозволити, щоб на мій від'їзд впливали якісь забобони. Тому я підвів її з колін і якнайсуворіше сказав, що дякую за пересторогу, але змушений їхати. Тоді вона підвелася і, витерши очі, зняла зі своєї шиї хреста й запропонувала мені надягнути його. Я не знав, як вчинити, оскільки, будучи членом англіканської церкви, з дитинства звик дивитися на такі речі як на своєрідне ідолопоклонство, але я боявся, щоб моя відмова не здалася образливою для немолодої пані, яка так доброзичливо ставилася до мене, і вагався, не знаючи, що вибрати. Помітивши мою нерішучість, вона просто начепила мені хреста на шию, сказавши: «В ім'я вашої матері». Записую це до щоденника, очікуючи карети, яка, звичайно, запізнюється; а хрест так і залишився у мене на шиї. Не знаю, чи страх літньої пані, чи ті численні розповіді про привидів, які панують в цій місцевості, чи сам хрест у тім винен — не знаю, але я не відчуваю себе так вільно, як завжди. Якщо цій книзі судилося побачити Міну раніше, ніж мене, то хай вона передасть їй мій останній привіт. Ось і карета.