Брем Стокер: Граф Дракула

5 травня. У замку.

Сірий ранок змінився яскравим сонцем, що високо стояло над обрієм, який здається зубчастим. Я не знаю, дерева чи пагорби надають йому такої форми — все так далеко, що великі й маленькі предмети зливаються. Не хочеться спати, але оскільки мене не покличуть, доки я сам не прокинуся, то писатиму, доки не засну. Тут відбувається безліч дивних явищ, які потрібно зафіксувати, але щоб читач не уявив, що я знову дуже добре пообідав і страждаю на галюцинації через важкість у шлунку, я детально опишу свій обід. Мені подали страву, яка тут називається розбійницькою печенею: шматки м'яса й сала з цибулею, приправлені паприкою, — все це смажиться нанизане на тонко обстругану палочку просто на вугіллі, так само як у Лондоні м'ясо для котів [1] Cat’s meat (англ.) — конина, м’ясні обрізки, м’ясо для котів. . Вино принесли «Золотий медок». Воно дивно пощипувало язика, але загалом мало приємний смак; я випив лише кілька келихів цього напою й більше нічого. Коли я сів у карету, то кучера ще не було на місці, і я бачив, як він розмовляв із господинею. Вони напевно говорили про мене, оскільки раз у раз поглядали в мій бік; декілька сусідів, які сиділи на лавах біля дверей, підійшли до них, прислухалися до бесіди й теж подивилися на мене, причому більшість співчутливо. Я міг розібрати чимало слів, які вони часто повторювали, — дивні різноманітні слова, мабуть, із різних говірок, оскільки в натовпі були люди різних національностей; я непомітно витягнув із сумки свого багатомовного словника й почав шукати слова. Не можна сказати, щоб знайдені слова звучали особливо підбадьорливо; ось значення більшості з них: «ordog» — диявол, «pokol» — пекло, «stregoica» — відьма, «vrolok» і «vlkoslak» — значення обох слів однаковісіньке, але одне словацькою, а друге сербською, означає щось середнє між перевертнем і вампіром.

(Примітка: я повинен детально дізнатися від графа про ці марновірства.)

Коли ми вирушили в дорогу, то весь натовп висипав до дверей готелю і перехрестився, причому два пальці були спрямовані в мій бік. Із великими зусиллями я домігся від одного з моїх супутників пояснення, що все це означає; спочатку він не хотів мені відповідати, але довідавшись, що я англієць, пояснив, що це слугує немовби талісманом і захистом від лихого ока. Така поведінка мені не дуже сподобалася, оскільки я їхав у незнайоме місце, щоб зустрітися з незнайомою людиною; але, правду кажучи, кожен із них був до того відвертий, до того щиросердо засмучений і настільки мені симпатизував, що це мимоволі мене зворушило. Застеливши широкою полотниною сидіння, наш кучер уперіщив своїм довгим батогом чотирьох маленьких конячок, які дружно зрушили омнібус із місця — і наша подорож почалася.

Незабаром я зовсім забув про страх перед привидами, мимоволі замилувавшися красою природи. Перед нами розстилалася зелена, вкрита лісами і дібровами місцевість; то тут, то там здіймалися великі пагорби, увінчані скупченнями дерев або ж фермами, білі загострені краї дахів яких були помітні з дороги. Скрізь траплялося вдосталь усіляких фруктових дерев у цвітінні — груші, яблуні, сливи, вишні, і, проїжджаючи повз них, я чітко бачив, як трава під фруктовими деревами була суцільно всіяна опалими пелюстками.

Посеред цих зелених пагорбів пробігала дорога, то вигинаючись і кружляючи, то вільно й широко знову з'являючись біля узлісся соснових лісів. Дорога була нерівна, але проте ми мчали нею з неймовірною, просто феєричною швидкістю. Тоді я не розумів причини цієї швидкості; мабуть, кучеру наказали не гаяти часу й о певній годині дістатися до ущелини Борго. За зеленими хвилястими пагорбами височіли Карпатські гори, вкриті могутніми лісами. Вони здіймалися по обидва боки ущелини Борго, яскраво осяяні призахідним сонцем, виграючи всіма барвами веселки: темно-голубим і пурпурним кольором сяяли вершини, зеленим і коричневим — трава на скелях; а нескінченна перспектива зубчастих скель і загострених круч з'явилася перед нашими очима, вкрита величними сніговими вершинами сліпучо-білого кольору. Ми продовжували нескінченну подорож, а сонце за нашою спиною спускалося дедалі нижче й нижче, а навколо розлягалися вечірні тіні.

Подекуди пагорби були до того круті, що, незважаючи на всі старання кучера, коні могли рухатися тільки чвалом. Я запропонував, як це заведено у нас удома, зійти й допомогти коням, але кучер і чути про це не хотів. «Ні, ні, — говорив він, — ви не повинні тут ходити, тут трапляються дуже люті собаки і потім, — додав він, мабуть, жартома, оскільки озирнувся до решти пасажирів, розраховуючи на підбадьорливу посмішку, — вам і так доведеться достатньо почекати, перш ніж вдасться заснути». Він тільки раз зупинився: тільки для того, аби запалити ліхтарі.