Марина та Сергій Дяченки - Цифровий, або Brevis est

Він устав — і похитнувся від раптового запаморочення. Підвал і мерехтливі екрани, на яких плавали, міняючись, пухирі й квадрати скрінсейверів, низька бетонна стеля, огорожка, за якою нудьгував адмін, відчинені двері в кімнату-підсобку — все це здалося йому намальованим, нереальним, схотілося додати моніторові яскравості, та замість цього він конвульсивно позіхнув і протер сльозаві очі.

— Уже йдеш? — запитав хлопець-адмін метушливо й неприродно. Правильний текст о п’ятій ранку був би: «Нарешті вимітаєшся, шмаркач…» Але Арсен занадто втомився, щоб надавати значення таким тонкощам.

— Усе, дякую, — він виклав на стіл гроші з кишені, жмут м’ятих купюр, усе, що в нього було. — Я піду.

— Одну хвилину.

Арсен і хлопець-адмін озирнулись одночасно. Мужик у жовтій куртці навіть голови не повернув — тасував карти на екрані. Проте це він щойно сказав — і дуже вагомо: «Одну хвилину».

— Тобто? — поцікавився хлопець.

Мужик розвернувся на офісному стільці — як сидів, усім тілом. Щоки його запали, великий ніс загострився, щетина стояла сторч. Очі блищали.

— Ану познищуй його паролі, — сказав дядько, звертаючись до адміна. — Ігровий акаунт. Поштові скриньки. Красти негарно.

Адмін поперхнувся. В Арсена мороз продер по спині: він ніколи, ніколи, не входив у мережу з чужих компів. Йому здавалося, що він усе-все-все після себе вичистив…

— Не зрозумів, — ображено сказав адмін. — Що за фігня?

Мужик у жовтій куртці раптом усміхнувся, широко й привітно:

— Вичисть його паролі з системи. Я все розумію, гроші потрібні, дрібний підробіток, дітки їсти просять. Чи ти сам іще дитятко, га? Студент? Без стипухи?

— Які, той, паролі? — адмін клацнув зубами. — Ви що, дядьку?!

— Роби, або я сам зроблю, — м’яко сказав мужик. — Корона не впаде.

Хлопець позадкував.

— Ти за гру заплатив? — у голосі його прорізалися верескливі нотки. — Ну то й котися звідси! Контору закрито! Котіться звідси обидва!

Мужик у жовтій куртці, як і раніше усміхаючись, обернувся до монітора й згорнув преферанс. Відкрилося вікно невідомої Арсенові програми; хлопець гикнув. Преферансист клацнув мишею по червоній кнопці «Виконати».

Екран згас. Одночасно згасли всі екрани в підвальчику: стало темно, але через секунду монітори знову освітилися пульсуючим білим світлом, з кожного глянула сіра вусата морда з сумними очима, і поповзли по екрану рядки, наче фінальні титри: «Я північний хутровий звірок… Я північний хутровий звірок…»

Хлопець метнувся до свого компа. Обернувся; лице його страшно змінилося: він не вірив очам. Йому хотілось прокинутися.

— Ти що зробив! — плаксиво вигукнув він і кинувся на преферансиста; Арсен не встиг перевести дух. Небритий гакер упіймав адміна на кулак, підсмикнув його вгору, наче ляльку-рукавичку, хлопець хрипко охнув і зразу ж обм’як.

— Красти негарно, — сказала людина в жовтій куртці. — Брехати негарно. Я просто попереджаю.

Він випустив адміна й той мовчки осів на найближчий стілець. Небритий повернувся до свого компа, витяг з кишені ножика й перерізав провід старої миші; Арсен роззявив рота.

— Ти йдеш? — небритий запхнув мишу в кишеню разом з ножиком. — Чи лишаєшся?

Арсен вийшов, задкуючи й озираючись на адміна, що не міг спинити гикавки.

Небо, обрамлене лініями дахів, було схоже на монітор. Наче завис скрінсейвер «Крізь Всесвіт», і зірки не летять назустріч, а залипли де прийшлося, де застала їх катастрофа. Було тихо й морозно; Арсен механічно спробував застебнути куртку, забувши, що блискавка зламалася.

Небритий мужик ішов, не озираючись, ступаючи по чорному асфальту сліпучо-білими зимовими кросівками. Він був або божевільний гакер, або маніяк, або мережевий «робін-гуд», що бродить по Інтернет-клубах з ножем у кишені. Зрізаючи миші з повержених компів, як зрізують скальпи. Арсен дивився в його спину, яскраво-жовту навіть у темряві.

Поміняти паролі, стукало в мозку. Негайно поміняти всі паролі. Де? Компа ж удома немає. Взяти в мами її ноутбук? Простіше в тигриці здобич відняти…

Блищала підмерзла бруківка. Мужик у розстебнутій жовтій куртці віддалявся, не озираючись, його кругла голова, не покрита шапкою, кидала виклик нічному морозові. Арсен залишився один, один-однісінький на темній вулиці, тільки де-не-де світилися жовті вікна. За спиною, в клубі «Магніт», по всіх моніторах повзли, немов фінальні титри, слова: «Я північний хутровий звірок…». Там сидів — або метався, або видзвонював підмогу — хлопець-адмін, злодій і падлюка. От чого він був такий м’якенький, грати дозволив, скільки влізе, у туалет службовий пустив…