Олександр Гаврош - Врятувати Тараса Шевченка

«Хай вибачить мені Яна, але кращої нагоди більше не трапиться… – мигнуло блискавкою в голові школяра. – Повелитель темряви не може чекати! Вперед, герої!»

Він тінню вискочив зі сховка й обережно присів у плетене крісло на веранді. Ногами відштовхнувся від підлоги, аби воно прокрутилося довкола осі, й, заплющивши очі, промовив: «Свято наближається!» Саме ці слова були ключем-перепусткою минулого разу. Напевно, збоку все це виглядало кумедно, але, як не дивно, за мить у кріслі нікого не вияви-лося…

Докуривши, охоронець помітив, що крісло-гойдалка обернене боком, та ще й злегка похитується. Він одразу гукнув заступницю директора, яка тепло прощалася з гостями біля воріт.

– Марино Андріївно, знову з цим кріслом халепа! – охоронець показав у куточок заскленої веранди.

– А що сталося?

– Таке враження, ніби в ньому хтось сидів!

– Справді, щось до цього експоната останнім часом занадто велика увага, – згадала заступниця директора вчорашній трафунок, коли поважний дебелий пан будь-що хотів у ньому вмоститися. І, попри пояснення, що це заборонено, він вперся, як віслюк. Поки врешті-решт не домігся свого.

– А той школяр уже вийшов? – згадала кучерява екскурсовод про хлопчика, який самотньо оглядав експозицію.

– Ой, я якось не зауважив, – знітився охоронець і глипнув на монітор. – Мабуть!

– Дивний хлопчина: все так ретельно оглядав, що мені захотілося з ним познайомитися. Тепер дуже мало таких учнів. Їм зараз не Шевченко в голові, а комп’ютерні ігри.

Охоронець удруге знітився, бо сам полюбляв, коли не було відвідувачів, погратися в «стрілялки». Тож подумав, що заступниця директора натякає на нього.

– А той вчорашній нахаба так і не прийшов за записником? – запитала Марина Андріївна.

– Ні, – простягнув охоронець синю книжечку, що лежала в нього на столі.

– Нехай буде у вас! – махнула рукою заступниця директора і зайшла у науковий відділ, який слугував спільною кімнатою для музейників. Тут зазвичай за кількома комп’ютерами сиділи шевченкознавці.

А дарма! Бо якби Марина Кононенко, що так і не захистила дисертацію про мову творів Шевченка, розгорнула записник, то знайшла би там чимало цікавого.

Яна Приймак уже тричі набирала номер сина директора, але капосний хлопчисько відключив телефон. Ох уже ці тинейджери! Завжди із себе щось корчать! Останнім часом цей школярик взяв собі за моду називати її «лялечкою». Мовляв, тепер він буде нею опікуватися. Сміх та й годі! Адже вона на десять років старша за нього! Ото кадр росте! Як із ним справляється Роман Лук’янович?

Чи, може, справді мобільний у Яся розрядився. Або… Проте Яна не хотіла вірити у найфантастичнішу версію, поки не побачить усього на власні очі.

Уже місяць, як вона остаточно розчарувалася у своєму хлопцеві Борисові, який виявився самозакоханим егоїстом. Схоже, окрім комп’ютера, футболу і пива його більше нічого не цікавило. З ним навіть нема про що поговорити! За рік їхній зустрічей той не прочитав жодного книжки. Бевзь та й годі! А вона – бевзиха, якщо на такого повелася. Тож коли вони розійшлися, одразу підстриглася, аби круто змінити імідж і почати жити по-новому. Її зачіска стала сенсацією в музеї: усі звертали на неї увагу і говорили купу компліментів. Що ж, непоганий спосіб підняти самооцінку після особистої драми.

З Музею раритетів Яна вирішила добиратися напрямки тролейбусом, бо до метро треба було чалапати пішки іще хвилин п’ятнадцять. Але їй не пощастило, бо тролейбус, як на зло, застряг у заторі, який розтягнувся на півкілометра, так що довелося все одно бігти до підземки. Цих двадцяти хвилин якраз і не вистачило дівчині, аби встигнути до закриття музею. Коли вона прибігла, двері Меморіального будинку Шевченка вже зачиняли на сигналізацію. Молодий охоронець курив на ґанку, поки заступниця директора шукала ключі у сумочці.

– Невже… зачинено? – розгубилася дівчина, бачачи, що запізнилася. Вона ладна була розплакатися од відчаю.

– Так, на сьогодні вже все! Тож приходьте завтра! Ми в суботу працюємо! – підбадьорила її Марина Андріївна.

– Завтра? – прикусила губу Яна. – А хлопчика ви тут не бачили? Семикласник, такий кругловидий чорнявий.

– Був тут один, але пішов, – музейниця поправила окуляри, що висіли на шнурочку в неї на грудях. Знала би вона, як її охрестив Ясь.

– Господи, сталося непоправне! – в Яни на очах забриніли сльози. Акторка з неї була чудова. – Лише ви можете врятувати ситуацію!