Олександр Гаврош - Врятувати Тараса Шевченка

Пройшовши до наступної зали, Ясь миттю заліз в Інтернет на смартфоні і прочитав про меморіальний будинок у провулку Тараса Шевченка та про хату на Пріорці. У першому помешканні поет жив у 1846 році, а в другому – у 1858-му. Для початку Ясь обрав той, що найближчий – поруч із майданом Незалежності. Решту експозиції він оглянув побіжно і поквапився на вихід. Цікаво, що батько тут так пильно розглядав? Він добре знав свого тата. Старий буркотун даремно не буде витрачати жодної хвильки. Якщо він сюди зайшов, значить, у важливій справі. Але чому – Шевченко? Який це має стосунок до Музею раритетів, що спеціалізується на історії друкарства та давніх книжках?

В атріумі стояв галас. До музею прибула чергова група молодших школярів, які стовпилися біля каси.

– Я хочу сувенір! – гукала дівчинка у великих окулярах, тицяючи пальцем на репродукції картин Шевченка у вітрині. Вчителька марно намагалася заспокоїти своїх вихованців. Кілька хлопчиків у вишиванках здавали речі у гардероб.

«Напевно, фотографуватимуться біля “Катерини”, мальки голопузі!» – усміхнувся Ясь і вискочив надвір.

Після довгої сплячки весна нарешті забуяла на повну силу. Температура сягала вже двадцяти градусів, тож довелося розщіпнути модну спортивну курточку з капюшоном.

Семикласник швидко крокував Хрещатиком до майдану Незалежності, думаючи, як зреагує батько, коли дізнається, що він прогуляв школу. Підніме ліву брову і прогуде: «І це син великого батька? О сором на мою вчену голову!» Однак у мене є поважна причина – я його розшукував! А це краще, ніж тупо сидіти за партою, коли, можливо, твоїй найріднішій людині потрібна допомога», – виправдовував він себе. Про трагічні речі, які могли статися з батьком, Ясь думати не хотів. Мабуть, через свій юний вік, коли життя здається світлішим і приємнішим, а всі проблеми – тимчасовими.

З майдану він піднявся вгору провулком, що вів до Софійської площі, і незабаром стояв перед старовинною хатою з трьома вікнами на вулицю. Меморіальна дошка повідомляла, що тут у 1846—1847 роках жив видатний український поет і художник Тарас Шевченко. Це був найстаріший Шевченківський музей у світі, відкритий ще дев’яносто літ тому.

Ясь гадав, що хата буде маленькою, глиняною, під солом’яною стріхою, яку часто зображують у «Кобзарі», але будинок виглядав цілком пристойно. Навіть як на наші часи. Зроблений з міцних соснових колод, покладених на кам’яний напівпідвал, дбайливо потинькований. Крізь високі дерев’яні ворота школяр зайшов на доглянуте подвір’я. На східцях ґанку білява жіночка розмовляла по мобільному. Тож роздивлятися навсібіч при ній не випадало. Семикласник рішуче рушив до одчинених дверей музею. Ліворуч у маленькій кімнатці містилася каса, а праворуч – коридор-тераса, яка, либонь, колись слугувала мешканцям для приємного спілкування за чаєм. Однак тепер тут за комп’ютером сидів охоронець у синій формі, що спостерігав на моніторі за відеокамерами, які показували музей іззовні і всередині. Однак не це привернуло увагу хлопця. У кутку, за блискучим самоваром на крихітному столику, він побачив те, що змусило прискорено забитися його серце. Сумнівів більше не лишилося: батько мусив бути тут.

Ясь вискочив надвір, щоб терміново порадитися з Яною. На щастя, білокура музейниця з дрібними кучерями, як у баранця, вже закінчила розмову і подалася в кімнату для наукових працівників. «Овечка Берта!» – охрестив її одразу Ясь, характер якого іноді ставав нестерпним.

Школяр обійшов меморіальний будиночок збоку і сів на лавиці під товстезним деревом, на якому висіла табличка: «Шевченкова шовковиця – охороняється законом».

– Не може бути! – аж верескнула Яна Приймак, через що на неї невдоволено покосувала чергова в залі стародруків. Дівчина щільніше притиснула телефон до вуха і відвернулася до заґратованого вікна, з якого відкривався чудовий вид на Дніпро.

– А я тобі кажу: таке саме крісло-гойдалка! – гув зі слухавки голос Яся. – Ось такі дрова, лялечко!

– Ти добре роздивився?

– Я зараз куплю квиток і буду на це крейзануте крісло витріщатися до закриття музею.

– Ти тільки без мене нічого не роби! – збуджено заговорила Яна. – Я спробую швидше відпроситися.

– Ха! Хвилюєшся, мала, що без тебе вирушу за татом?

– Ти чув? Дочекайся мене! Я тебе дуже прошу – будь розумним! Не натупи!

Ясь щось прогугнявив у слухавку і припинив розмову, бо на сусідню лавицю присіли дві музейні тітоньки і запалили цигарки. Вони зацікавлено глянули на схвильованого хлопця, що, похапцем збираючись на пошуки батька, навіть не встиг зранку вгамувати темне розпелехане волосся і знайти у шафі щось миролюбніше за чорну майку із зображенням черепа і написом «Born to die». Школяр підтягнув блискавку спортивної курточки аж під шию і діловито попрямував до музею. Там купив квиток і став поволі оглядати експозицію. Однак його голова міркувала зовсім про інше. Адже поруч, за кілька кроків від нього, стояло таке саме плетене крісло-гойдалка, як у Музеї раритетів.