Олександр Гаврош - Врятувати Тараса Шевченка

Старий усе-таки був гідний поваги, попри запальний характер. Це був згусток енергії, ходяча кульова блискавка, яку, не дай Боже, залишити в замкнутому просторі: все рознесе і всіх дістане!

Батько був для нього всім: і татом, і мамою. Єдине, що дідом не був. Бо найстарший Попадинець жив під Києвом, і частину літніх канікул Ясь проводив у нього на пасіці у селі.

До музею Тараса Шевченка недалеко – можна дістатися пішки. Треба було лише піднятися вгору через Ботанічний сад до станції метро «Університет», а там уже спуститися бульваром. Ясь був у цьому музеї кілька років тому, коли вони приходили на екскурсію цілим класом. Тоді ще зробили спільне фото на пам’ять з учителькою літератури Оксаною Миколаївною біля Шевченкової картини «Катерина». Тато їх похвалив за оригінальність і розповів, що це найбільше своє полотно Шевченко намалював для тодішнього українського олігарха Василя Тарновського. Адже скоробагатьки ХІХ століття підтримували українську культуру (на відміну від нинішніх). Авжеж, тато все знав!

На превеликий подив школяра, на місці колишнього парадного входу до музею він побачив… стіну! І складалося враження, що вона там стояла завжди. Так було все бездоганно опоряджено після реконструкції. Вхід до музею тепер розташовувався аж за рогом. Ясь присвиснув, коли побачив у внутрішньому дворику сучасний скляний палац із прозорою стелею. Біла лискуча плитка вигравала на сонці, яке щедро лилося крізь скляний дах. На стінах висіли модерні світлини фотографа зі Швейцарії. При вході обабіч розташовувалися дві прозорі будки – охоронця і касирки. Ясь дивився на цей ультрасучасний дизайн і думав, що, мабуть, таким чином хочуть підкреслити, що Шевченко належить не тільки минувшині.

Він підійшов до охоронця і запитав, чи не бачив він тут учора ось цього чоловіка. Школяр показав світлину батька в телефоні, де вони стояли обійнявшись біля ялинки на Новий рік.

– На жаль, я вчора не чергував! – знизав плечима охоронець. – А хто це такий?

– Мій предок! – зітхнув підліток.

– А що з ним трапилось?

– Нічого! Ми з ним іноді зустрічаємося у музеях.

Ясь купив вхідний школярський квиток і перейшов із модерного скляного атріуму в двоповерховий палац ХІХ століття. Він швидко обійшов зали першого поверху, де, зрештою, мало що стосувалося Шевченка. Тут теж розвісили чорно-білі виставки фотохудожників. Далі піднявся мармуровими пишними сходами на другий поверх, де починалася експозиція про Тараса Шевченка. Хлопчик походжав залами, час від часу зупиняючись перед якимсь унікальним експонатом, навіть не відаючи, що йому шукати.

Найбільше його вразила посмертна маска поета. Він довго вдивлявся в біле гіпсове обличчя Шевченка, обрамлене чорною тканиною. Йому здалося, що ніс у Кобзаря трохи викривлений вправо. «Чому так?» – міркував Ясь, забувши про мету своїх відвідин. Він навіть схопив пальцями власного носа і теж став хилити його праворуч.

– Що ти робиш, хлопчику? – засміялася доглядачка зали, яка нечутно увійшла за ним. Це була висока худорлява жінка в окулярах.

– Та так… – затнувся Ясь. – Думаю, чому ніс криво росте?

– Як криво? – здивувалася тітонька у чорній спідниці й білій кофтині і, вийнявши маленьке люстерко, зазирнула до нього.

– Ви тут учора випадково не чергували? – раптом випалив Ясь.

– Чергувала.

– А пам’ятаєте всіх відвідувачів?

– А чого ж ні? На жаль, їх не так багато. І поки ви розглядаєте експонати, я встигаю роздивитися вас. Трапляються оригінальні типи.

Ясь згадав, як він крутив свого носа, і засоромився.

– А цього чоловіка часом не бачили? – тицьнув школяр пальцем у смартфон.

Жінка уважно подивилася на екран і замислено проказала:

– Ну як не бачила? Це ж, здається, директор Музею раритетів. Дуже допитливий чолов’яга і багато знає. Ми ще з ним трохи посперечалися про медальйон з волоссям Шевченка. Він наполягав, що його слід віддати вченим на дослідження ДНК.

– А коли він учора тут був? Це дуже важливо! Будь ласка!

– Ні, він був не вчора, а в понеділок чи у вівторок. Дуже ретельно оглядав усю експозицію і щось записував у свій нотатник.

– Ви впевнені?

– Якби він заходив учора, то ми би з ним продовжили дискусію. А чому ти так цікавишся?

– Просто ми з ним домовилися зустрітися в музеї Шевченка.

– Так у Києві ж є ще два Шевченківських музеї! Це будинки, в яких жив Тарас Григорович. Уточніть у директора, про який ідеться. Тут він, здається, вже все побачив що хотів.