Олександр Гаврош - Героїчні канікули

Історик розповідав нам, не збавляючи кроку. Тепер ми прогулювалися брукованою короткою вуличкою від міської ради до Замкової гори. Праворуч виднівся чудовий міський парк з доріжками для пробіжок.

– А це у нас поліція, – показав він рукою на останню будівлю ліворуч. – До речі, у 1939 році тут теж сиділи поліцаї.

Ми з дідом глипнули на двоповерховий непоказний білий будинок, увитий плющем та диким виноградом. Усі його вікна були заґратовані. У дворі завмерли з десяток розтрощених автівок, які звозили сюди після аварій. Поміж великими платанами притулився стенд «Їх розшукує поліція».

Ми перейшли маленький місток, що був перекинутий через упорядковане чехами русло річки Хустець, й опинилися перед крутою Замковою горою, яка аж нависала над нами. Тут невеличка дорога розходилася в обидва боки. Ліворуч, як розповів наш провідник, вона вела до міського цвинтаря та замку, а праворуч – до католицького кладовища.

На жаль, погода змінювалася. Несміливе березневе сонце сховалося за хмари, принишклий ліс оповився туманом, а з мого рота заклубочилася пара.

– Я хотів вам для початку показати пам’ятник Миколі Аркасу, якого поховали тут під час Карпатської України, – запропонував хустянин.

– Чудово! – зрадів дідусь. – Я ніколи не був на його могилі.

Ми почали підійматися стежкою, яка круто забирала вгору. Серце загупало в грудях, і я почав хвилюватися за діда. Але наш екскурсовод мав метке око, тож кожні двадцять метрів зупинявся для перепочинку, аби розповісти нову цікавинку. Я захоплювався його вольовим обличчям, тонким шляхетним носом з невеликою горбинкою, акуратно підстриженим кущиком сивуватих вусиків, великими окулярами з притемненим склом.

– Уявіть, яка династія: офіцери, історики, композитори! І всі троє – дід, батько і син – були Миколами Аркасами. У Хусті похований наймолодший – командир полку кінноти Української Народної Республіки, який неймовірно любив театр. І опинившись в еміграції у Чехословаччині, керував українським театром в Ужгороді та Хусті.

Ми стояли перед входом на невеликий, але впорядкований цвинтар. Позаду чітких рядів могил підносилася католицька капличка з хрестом на гострому бляшаному шпилі. На ній здалеку прочитувався напис «1877». Тут і досі відспівували небіжчиків.

– Микола Аркас помер несподівано у грудні 1938 року. Прийшов додому після репетиції, схопився за груди і впав. Йому було лише 58 років, але серце, зморене постійними негараздами еміграційного життя, не витримало…

Історик перекинув чорну невелику сумку через плече й рішуче попрямував центральною алеєю углиб кладовища. Спереду могили ще були доглянуті, а вже за капличкою покривлені залізні та кам’яні хрести свідчили про запустіння.

– Дідику, а чому ти нічого не розповідаєш? – смикнув я свого старого за руку. – Ти ж теж жив у Хусті!

– О, коли то було! Я мешкав у школі-інтернаті, з якої нас практично не відпускали. Хіба що мамка приходила до мене після зміни: яблучко принесе чи пряника. Та й за радянського режиму про Карпатську Україну не дозволяли мовити ані словечка. Тож ми нічого не відали. Тому слухаю зараз побратима Сергія з великою насолодою.

– Ми прийшли! – задоволено усміхнувся почутому компліменту пан Коваль, зупинившись перед чорним мармуровим надгробком з портретом. – Кілька років я розшукував це місце. Уважно вчитувався у репортажі з похорону 1938 року, розпитував очевидців і нарешті знайшов могилу, хоч на ній уже не було ні імені, ні прізвища, ні хреста. Для мене досі лишається загадкою, чому Аркаса поховали на угорській частині міського цвинтаря. Кілька років тому ми встановили тут пам’ятну плиту з подячним написом. Але торік сталося блюзнірство.

Сивуваті брови нашого провідника насупилися, і він хвацько поправив свою вояцьку чорну беретку, яка сиділа на його голові як улита. Мені б таку…

– Рік тому, у ніч з 14-го на 15 березня, перед самим святкуванням річниці Карпатської України, якась паскуда (не побоюся вжити цього лайливого слова, бо людиною цю сволоту назвати не можу) зруйнувала могильну плиту Миколи Аркаса. Причому розбити мармуровий камінь було важко, і його розтрощили, вочевидь, кувалдою.

Ми вражено дивилися на плиту, на якій не було жодної подряпини.

– Та ні! – перехопив наші погляди хустський історик. – Це вже інша. Після тієї наруги ми кинули клич до громадськості, зібрали кошти і днями відновили пам’ятник.