Олександр Гаврош - Героїчні канікули

«Вперед, герої! У тебе, щоправда, отакуні шанси! Бо це секс-бомба сповільненої дії. Але я триматиму за тебе кулаки! Не філонь!

P. S. До речі, це правда, що черепахи можуть дихати через анус? Перевір про всяк випадок!»

Відправивши батькові схвального листа, я глипнув на діда, який посопував з напіввідкритим ротом. Далі вимкнув Інтернет, поклав телефон під подушку і скрутився в улюблену позу ембріона. За кілька хвилин я спав, склавши долоні під щокою. Так мене навчила засинати бабуся, яка приємно куйовдила мені волосся, розповідаючи вечірню казочку про котика, півника та інших домашніх потворок.

Прокинувся я пізно. Зухвале сонце вже било у шибку. За немитим вікном миготіли пожухлі поля і поодинокі дерева. Дідусь уже був зібраний, а його постіль складена. Він замислено глипав на рідні краєвиди. На горішній полиці було порожньо. Я задоволено потягнувся.

– О, продер очі нарешті! – усміхнувся дід. – А то я вже й чайку не проти попити, а ти спиш, як борсук. Навіть не розчув, коли студент виходив у Мукачеві.

– Спати я люблю! – я ще раз розкинув руки і сів на ліжку. – Сон – це завантаження внутрішніх батарейок.

У цей час до купе зайшов смаглявий заробітчанин із білим рушником на плечі. Його почеркане зморшками лице було ще вологе від умивання.

– Але ти спиш, неборе! – поворушив він темними вусами до мене. – Більше за нас! Будеш мати велику голову, як у коня!

– Сплю добре, бо совість чиста! – буркнув я і теж подався вмиватися.

Коли я повернувся, провідник приніс три склянки чаю у металевих підстаканниках.

Дідусь дістав пакет з кількома вчорашніми булочками, а заробітчанин, який назвався Миколою, витягнув з дорожньої сумки білий батон, півкільця ковбаси та варені яйця, які тут же заходився лущити.

У діда за плечима – тридцять років роботи в газеті. А журналістика – це така холера, що як вчепиться, то вже назавжди. Одним із професійних ґанджів газетярів є втрачене почуття особистих кордонів. Тому найстарший Попадинець легко встряє в балачки і без зайвої скромності про все розпитує.

Тож невдовзі ми знали про Миколу все: що він їде до Тересви, а працює в Києві на будівництві, і що має трьох доньок, і що старша вчиться в Ужгороді на платному, а дружина з найменшою сидить у декреті.

– А ви куди подорожуєте? – запитав вуйцьо Микола, нарізаючи ковбасу похідним розкладним ножиком. – Ачей, у санаторій відпочивати?

– Я, Миколо, твій земляк. Закарпатець з діда-прадіда. Але вже пустив коріння на Київщині. І от захотів ще раз навідатися на малу батьківщину, бо відчуваю, що сили тануть. Забажалося поглянути на ті місця, де босоногим зростав. Може, востаннє в житті побачу Хуст. А це мій єдиний онучок, – поклав дід руку на мою голову. – Хочу сам йому показати місця мого дитинства.

– Файний хлопчисько! – блиснув золотим зубом Микола. – У мене троє дівок. Як виростеш, то будеш за зятя!

Я хотів бовкнути: «Не діждетесь!», але під пильним дідовим поглядом стримався.

«До речі, як там Лялечка? Щось давно не озивалася», – згадав я і заліз у Фейсбук.

На сторінці Яни Приймак красувалась її нова фотографія у білому легкому пальтечку на ґанку Музею раритетів. Ципа театрально позувала, приклавши пальчик до щоки і звабливо зазираючи в об’єктив. Але не це розгнівало мене, а те, що вона у статусі написала «в активному пошуку». «От коза!» – назлостився я і став строчити їй приватне повідомлення.

« Лялячко! Навчись контролювати свої глюки! Те, що кілька днів я тобі не пишу, не означає, що я про тебе забув. Ти й далі квітнеш у моєму серці. Я просто вирушив у геройську місію безмежними просторами дорогої всім нам України. Не розчаровуй мене! Тримай хвіст пістолетом. Навіки твій Володар темряви ».

Наприкінці повідомлення я надіслав їй великий букет пурпурових троянд.

Хуст, попри те, що була лише середина березня, зустрів нас прозорим сонячним днем. Порівняно з Києвом тут було куди тепліше. Це невелике 30-тисячне містечко розташоване на річці Тиса, що тече ще й через Угорщину та Сербію і впадає в Дунай. На високій горі прямо перед нашими очима височіли романтичні руїни Хустського замку, над якими приємно звеселяв око синьо-жовтий прапор.

На станції нас зустрічав дідів приятель Сергій Коваль, ще міцний чолов’яга з орлиним поглядом і сивими акуратними вусиками. В його постаті вчувалася міць і статечність, хоча вік уже наближався до сімдесяти. Він закинув подорожні торби до своїх стареньких авто і повіз нас одразу до себе.