Олександр Гаврош - Героїчні канікули

Батько заглибився у фахову літературу, намагаючись розгадати наукову природу загадкового явища телепортації. Але вчені про це мовчали. Зате літератори щедро описували такі часові переміщення й навіть вигадали термін для «часомандрівників». Коли він про нього дізнався, то ледь не гепнувся з великого шкіряного крісла перед монітором. Адже таких прибульців в інші світи називали «попаданцями»! А наше прізвище звучало майже так само – «Попадинець». Повний капець!

«Таких дивовижних збігів не буває», – скуб свого білявого вусика татусьо, примруживши око. Його рід походив із сонячного Закарпаття, чим він вельми пишався. І те, що історія визначила саме йому відшукати міжчасовий портал, тепер не виглядало випадковим. А може, це небесні сили чи космічні прибульці шукають лазівку в наше минуле, і на їхніх комп’ютерах висвітилося прізвище, яке вони сприйняли буквально? Й навмисне нас на це крісло направляють? Хтозна, що у них на гадці.

Татусь поділився своїми здогадами зі мною, і я визнав їхню слушність. Щось тут справді пороблено. Вочевидь, що прізвище «Попадинець» походить від «попадати», а не від слова «попа».

– Ясю! До столу! – долинув з кухні голос діда, і я виринув із ранкових медитацій.

– Уже?

– Уже!

Я почалапав на кухню, де дід у червоному в квіточках фартусі перевертав з пательні на тарілку останнього млинця. Смачно пахло айвовим варенням. Сьогодні була неділя, тож і сніданок був пишніший: замість обридлої вівсянки – млинці з «лекварем», як казав Попадинець-найстарший. Він узагалі вживав чимало дивних словечок, які привіз із Закарпаття.

– Ось як би ти пояснив слово «леквар»? – запитав дід, коли ми всілися за стіл і почали наминати млинці, беручи їх із великої тарілки і щедро намащуючи світлим варенням.

– Ну… – відмахнувся я, жуючи повним ротом. – Не знаю… Якесь дурнувате слово… Румунське чи угорське…

– А от і ні! – запротестував дід. – Цілком наше, слов’янське. І складається з двох зрозумілих слів – «лік» і «варити». А скорочено – «ліквар» або «леквар», що означає «зварений лік».

– Ну ти й закрутив, дідуню! Які ліки з варення?

– О, дорогенький, який ти ще неук! Малинове варення прописують навіть лікарі! Запам’ятай: народні рецепти наймудріші, бо перевірені віками.

– Леквар… – ще раз усміхнувся я з діда. – Токар, слюсар, лікар, леквар. Тепер я буду так називати тебе, якщо не заперечуєш. До речі, тобі вітання від «професора Глюкса».

– Якого ще Глюкса? – здивувався дід.

– Американського!

– А-а! – здогадався старий. – І як там мій єдиний синочок?

– Крутецько! Спекався мене нарешті.

– Як казала моя баба: і сліпій курці зерно трапиться. Висновок: треба вміти чекати, хлопче!

– Діду, а яким був тато у дитинстві? Ти його часто сварив?

– По-перше, на Закарпатті кажуть не «діду», а «дідику». Так приємніше для моїх вух.

– Дідик… Дідику… Ха-ха-ха!

– А бабусю називають бабкою… – незворушно продовжував дід.

– Ха-ха-ха! – далі реготав я. – Оце вже геть смішно: бабка, мамка, банка, склянка, фіранка…

– Відставити!.. Тим паче що твоя бабка слухає нас із небес! Хай Господь подарує їй Царство Небесне! – перехрестився старий Лук’ян, звівши очі на нашу порепану стелю.

Я пам’ятав бабусю туманно. Вона померла, коли мені було сім років. Пригадував її лагідні зморщені руки, помережані вузликами жил. Бабця була до пенсії вчителькою української мови, тож завжди виправляла моє мовлення. Мабуть, тому татусько говорив вишуканою українською, на відміну від діда й мене, що полюбляли словечка, яких не знайдеш у словнику.

З бабусею ми жили утрьох два роки. Мама нас покинула, коли я ще ходив у садок. Еге ж, люди цікаві, але зрозуміти їх ніяк не вдається.

На вихідні бабця Катерина їздила до чоловіка у село, а в понеділок поверталася до Києва, аби дати лад нашій господарці. Так би тривало й досі, якби вона не занедужала і несподівано відійшла у кращі світи тихо й безболісно, як і жила. Ніхто й не збагнув, з якого дива воно сталося. Жила людина, а тут раз – і нема. Кінець місії. Гру закінчено, друзяко!

Оскільки я вже тоді ходив до школи, то батько вирішив давати собі раду сам, а дід до нас приїжджав хіба що на великі свята. Зате влітку я тижнями гостював на селі. Але тепер ситуація змінилася: батько подався на американське стажування, а пасічник, аби не нудитися вдома, бо ж дочікував весни, відчув себе знову на коні.