Олександр Гаврош - Героїчні канікули

– Лук’яне Івановичу, ви на скільки до Хуста? – розпитував наш добровільний помічник дорогою, поки ми втішалися провінційними видочками.

– На кілька днів. От в онука канікули, тож я забажав поєднати приємне з корисним. Хтозна, коли ще сюди навідаюся.

– Сьогодні заночуєте в мене. А далі буде видно! – безапеляційно прорік Сергій Коваль і припаркувався у дворі довгого п’ятиповерхового будинку, який зовсім не нагадував радянські.

– Угорці будували, – кивнув він на будівлю. – Радянський Союз їм газ постачав, а вони за це дещо звели у нашому краї. В Ужгороді, наприклад, збудували найбільший в області готель «Закарпаття» на дванадцять поверхів.

Квартира пана Коваля виявилася просторою та зручною. Нам відвели задню кімнату, яка була непрохідною. А тим часом господарка накрила стіл у вітальні, в якій виділялася велика книжкова шафа, комп’ютер на кутовому столику та стіна, увішана родинними фотографіями. Обидві доньки подружжя Ковалів мешкали в Ужгороді, тож на пенсії батьки опинилися на самоті і вже довгенько розмірковували про переїзд до обласного центру. Стримувала їх поки що відсутність житла на новому місці.

Ми посідали у червоні фотелі за журнальний столик, на якому вже парували кнедлики зі свинячими реберцями і тушкованою капустою. Коли господар, або, як тут кажуть, ґазда, налив у чарочки закарпатського коньяку, дід підвівся, аби виголосити тост:

– Дорогий друже Сергію! Якби ти знав, як мені приємно знову відчути рідне повітря! Я дякую долі за те, що колись звела мене з тобою, і вже тридцять років ми приятелюємо. Здається, то був 1987 рік, коли ми вперше зустрілися у Хустській школі-інтернаті…

– Так, ви шукали історика, який збирає матеріали з Карпатської України. Тоді ця тема ще була під забороною, і ми розмовляли в шкільному коридорі майже пошепки. Але досить балачок! Сегединський стигне! – перервав гостя господар, який нітився, коли його хвалили.

Після випитої чарки вони загомоніли значно жвавіше, зовсім забувши про нас із господинею. Сергій Коваль, попри те, що не корінний закарпатець, був відомим краєзнавцем. Друкувався в часописах, виступав на конференціях, хоча вийшов на пенсію як звичайний учитель історії. Обирався навіть міським депутатом.

Дідусь його розшукав, аби довідатися про свого батька, про якого знав тільки, що той загинув під час наступу угорців у березні 1939 року. Мати починала схлипувати і витирати сльози, коли про це згадувала. Смерть нареченого стала для неї глибокою травмою. Єдине розповіла, що той був студентом. І син, нівроку, вдався у нього.

– Ви приїхали дуже вчасно! – гув басом історик, розпашілий від коньяку. – Адже у нас якраз розпочинаються святкування ювілею Карпатської України. У музеї відкривається нова експозиція, на будівлі гімназії встановлюють меморіальну дошку, а в театрі – прем’єра вистави про січовиків.

– Оце пофортунило! – зрадів дід. – Ти диви, онучку, яку ми матимемо культурну програму! Це ж треба, як я вгадав із поїздкою! Як мед, то ще й ложкою!

А я тим часом вже заліз в Інтернет і з’ясовував для себе подробиці історичного феномена під назвою «Карпатська Україна». Гм… Отже… Незалежна українська держава, створена на території колишньої Чехословаччини. Спочатку існувала як автономія у Чехословацькій федерації – з жовтня 1938 року по березень 1939-го. Як самостійна держава була проголошена після розпаду Чехословаччини. Втрималася лише три дні – з 14-го по 16 березня, поки не була завойована Угорщиною. Захищали незалежність Карпатської України слабо озброєні добровольці-січовики та окремі вояки чехословацької армії, яким протистояло в десятки разів більше угорське військо. За різним даними, на полі боїв та в подальших репресіях загинуло кілька тисяч українців.

«Серед них і мій прадід Іван, – зітхнув я. – Але ми про нього нічого достеменно не знаємо. Добре, що маємо в родині професійних журналістів та істориків».

Після щедрого обіду, приправленого міцними частунками, старечу похилило до сну. Тому вирішили годинку-дві перепочити, а надвечір прогулятися на Замкову гору, де на міському цвинтарі знаходилася могила Марії Попадинець, скромної медсестри районної лікарні, яка подарувала світові сина-журналіста Лук’яна Івановича, його онука – директора Музею раритетів Романа Лук’яновича і правнука, школяра київської елітної гімназії Івана Романовича, себто мене.

Пообідній відпочинок, або, як кажуть іспанці, сієста, затяглася. Лежачи поруч на ліжку, дід зізнався мені, що завжди любив прилягти на «полуднє». Навіть у редакції мав у своєму кабінеті чотири зіставлених докупи стільці, на яких простягав на півгодини кістки. Мовляв, цього достатньо, аби голова знову стала свіжою. І знаменитий англійський політик Черчилль завжди так робив. Я слухав мляву балачку діда, поки сам не задрімав.