Олександр Гаврош - Героїчні канікули

«Який розгардіяш!» – похитав я головою і вже хотів повернутися до компанії, що після чаркування ділила плитку шоколаду. Аж раптом мій погляд вихопив з-під карти плетене бильце. Від передчуття в мене перехопило подих. Цього не може бути! Ні, це виглядало би занадто фантастично. Тут? У задрипаному Хусті? А може, дива бувають? Я ввімкнув світло в коморі й не вагаючись протиснувся всередину, стягуючи мапу додолу. Так і є: переді мною погойдувалося плетене крісло-качалка, подібне до тих, які я вже бачив у Музеї раритетів і в меморіальному будинку Тараса Шевченка.

– А де Ясь? – згадав зненацька дідусь, і всі кинулися на розшуки.

– Осьдечки! – задоволено мовив директор музею, відчиняючи двері за моєю спиною. – Еге ж, тутка у нас зберігається дещо з наших фондів. Не все вдається виставити. Площі, знаєте, малувато.

– Це, здається, бюст Августина Волошина, президента Карпатської України! – мовив дідуньо, поправляючи окуляри.

– А це портрети братів Бращайків, – узяв у руки фото під склом Сергій Коваль. – Вони жили в Хусті у ту трагічну добу. Я вам покажу їхній модерний будинок.

Коли у комірчині опинилися ми вчотирьох, одразу стало затісно. Ми ледь не відтоптували один одному ноги.

– Тебе, хлопче, мабуть, зацікавила ця розкішна карта Чехословаччини 1938 року, – потягнув на себе директор стару, ледь не напівстіни, мапу. – Річ у тім, що одну таку ми повісили в експозиції. А це, виходить, дублікат. Тому й бережемо її тутечки як зіницю ока.

«Видно, як бережете», – з іронією вишкірився я, але запитав про інше:

– А це плетене крісло у вас звідки?

– Крісло? Яке? Ось це?.. – здивувався директор. – Навіть не знаю… Воно стояло в кабінеті наших працівників. Але поламалося, чи вони придбали нові стільці, вже не пригадую. Давно його слід викинути, але руки весь час не доходять. Роботи, знаєте, по горло. Якщо вас цікавлять меблі з лози, то їх тут виготовляють неподалік – у селі Іза. Це п’ять кілометрів звідси. Там навіть плетені дивани є.

– Володимире Васильовичу, гляньте, чи добре ми повісили ті два банери, – зазирнув до директорського кабінету молодик у синьому робочому комбінезоні з довгою викруткою в руках.

– Усе, любі мої, мушу бігти! – театрально приклав руки до грудей директор і випровадив нас із підсобки. – Завтра із задоволенням відповім на ваші запитання! І продовжимо наше приємне знайомство. Обіцяю!

Діди гаряче прощалися з гостинним музейником, плескаючи один одного по плечах, а я стояв як укопаний. Нічого собі виклик чи, радше, вибрик долі! Це ж треба проїхати тисячу кілометрів, аби тут знайти те, що загубив у Києві… Але стоп, треба спочатку прийти до тями. Може, й справді це звичайнісіньке продавлене крісельце, яких сотні плетуть в Ізі з притисянської лози. Спочатку його треба перевірити, а далі вже будувати наполеонівські плани. У будь-якому разі поїздка на Закарпаття одразу набула гостренького присмаку пригоди. Вечір перестав здаватися нудним.

– Ми не встигнемо на цвинтар! – спохопився дідусь і потягнув мене за собою. Ми ще раз поручкалися з директором на східцях музею (уже вкотре – втретє, вчетверте?) і нарешті попрямували на таємничу Замкову гору, яка підносилася прямо перед нами.

Біля триповерхового сірого напівкруглого будинку, увінчаного аж трьома прапорами (України, Євросоюзу та, вочевидь, місцевим), ми зупинилися.

– Перед нами головна споруда Карпатської України – будинок уряду. Саме тут, на другому поверсі, ось там, біля балкона, – показав правицею історик угору, – знаходився кабінет Августина Волошина, спочатку прем’єр-міністра, а в останні два дні – президента. Я вже неодноразово наполягав, аби на будівлі встановили меморіальну дошку. Але поки що, як бачите, тут нема жодної згадки про найвизначнішу подію в історії Хуста.

Сергій Коваль піднявся східцями до великих скляних дверей.

– Гляньте, яке тут чудове місце для пам’ятної таблички! – поклав він руку на сіру стіну. Згори над ним блимав електронний годинник, який показував дату, час і температуру повітря. На іншій стіні висіла вивіска «Хустська міська рада».

– Цікава будівля, – зауважив дід. – Імпозантна. Модерна.

– О, так! – підхопив його думку пан Коваль. – Вона була збудована чехами в 1937 році. Тож коли наступного року уряд Карпатської України евакуювався з Ужгорода, його вже чекала тут нова сучасна будівля.