Яна Вагнер - Вонгозеро. Епідемія

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

Електронна версія зроблена за виданням:

The publication of the book was negotiated through Banke, Goumen & Smirnova Literary Agency (www.bgs-agency.com)

© Jana Vagner, 2011

© Joint-Stock Company TNT-Broadcasting Network, обкладинка, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2021

Мама померла у вівторок, сімнадцятого листопада. Я дізналася про це від сусідки – особлива іронія полягала в тому, що ані я, ані мама ніколи не були з нею близькі. Це була сварлива, невдоволена життям жінка з непривітним обличчям, ніби витесаним із каменю. П’ятнадцять років ми з мамою мешкали з нею на одному сходовому майданчику, і якийсь час я навіть не віталась із сусідкою та із задоволенням натискала кнопку ліфта, перш ніж вона встигала дійти до нього від своїх дверей, тяжко дихаючи й насилу переставляючи ноги. Автоматичні двері зачинялися саме тієї миті, коли вона підходила, і в неї був дуже кумедний вираз обличчя – монументальне обурення. З таким виразом вона часто за ці кілька років (мені виповнилося тоді чотирнадцять чи п’ятнадцять) дзвонила в наші двері – мама ніколи не запрошувала її зайти – і висловлювала свої претензії: тала вода натекла з черевиків у холі, гість помилково подзвонив у її двері після десятої вечора. «Чого їй знову треба, мам?» – запитувала я голосно, коли мамині інтонації ставали геть уже безпорадними. За все життя вона так і не навчилася захищатися, і дріб’язковий конфлікт у черзі, від якого в решти учасників хіба з’являлися блиск в очах і здоровий рум’янець, спричиняв у неї головний біль, пришвидшене серцебиття та сльози. Коли мені виповнилося вісімнадцять, щотижневим сусідчиним інтервенціям зненацька настав край – мабуть, вона відчула, що я готова замінити маму на посту біля дверей, і припинила свої обурені набіги; ще за якийсь час я знову почала вітатися з нею, щоразу відчуваючи якесь непевне торжество, а потім, незабаром, поїхала з дому (можливо, після мого від’їзду війна тривала, але мама ніколи не розповідала мені про це), і образ нервової недружелюбної жінки з іменем, яке їй геть не пасувало, – Любов, – змеркнув і перетворився лише на один із незначущих дитячих спогадів.

Напевно, за минулі десять років я жодного разу не чула її голосу, але чомусь упізнала миттєво, варто було їй сказати: «Анюто». Отак вимовити моє ім’я й замовкнути, і я одразу збагнула, що мами більше немає, – сусідка лише дихала в слухавку, уривчасто й шумно, і терпляче чекала, поки я сідала на підлогу, поки намагалася вдихнути, поки я плакала – ще не почувши ані слова, крім свого імені, я плакала та притискала слухавку до вуха, і чула її подих, і ладна була плакати якомога довше, щоб далі не прозвучало жодного слова, а сердита жінка з іменем Любов, яка в моїй пам’яті залишилася розмитою картинкою з дитинства – зачиняються двері ліфта, монументальне обурення, – дозволила мені плакати десять хвилин чи двадцять і заговорила аж відтак. Відтак – я сиділа на підлозі – вона сказала, що мама зовсім не мучилася. «Ми тут надивилися жахіть по телевізору, звісно, але ти нічого такого не думай, усе було зовсім не так страшно, ніяких судом, ніякої задухи, ми в останні дні не замикаємо дверей, Аню, бо мало чого, сама розумієш, стане гірше – до дверей дійти не встигнеш, і я заглянула до неї – принесла трохи бульйону, а вона лежала в ліжку, й обличчя в неї було дуже спокійне, наче вона просто припинила дихати вві сні».

Мама не казала мені, що захворіла, – але я чомусь відчувала, що це неодмінно станеться. Нестерпно було проживати кожен день із думкою, що вона за вісімдесят кілометрів від нашого спокійного добробутного будинку, якихось сорок хвилин автівкою, і я не можу забрати її. Півтора місяці тому я гостювала у неї востаннє, Мишкову школу тоді вже закрили на карантин, інститути теж були вже закриті, і, здається, ішлося про те, щоб закрити й кінотеатри та цирк. Але все це ще не сприймали як катастрофу, радше як позаурочні канікули. Людей у масках нечасто можна було зустріти на вулиці, тому вони ніяковіли, бо інші перехожі на них витріщалися. Сергій іще їздив щодня в офіс, і місто, місто ще не закрили – це навіть не обговорювали, нікому й на думку не спадало, що мегаполіс, гігантський мурашник площею тисяча кілометрів, можна огородити колючим дротом і відрізати від решти світу; що одного дня раптом припинять працювати аеропорти й залізничні вокзали, пасажирів висаджуватимуть із приміських електричок, і вони стоятимуть на пероні змерзлим здивованим натовпом, наче діти, яким у школі скасували уроки, зі змішаними почуттями тривоги й полегшення проводжатимуть очима порожні потяги, що йдуть у місто, – нічого цього ще не сталося того дня.