Яна Вагнер - Вонгозеро. Епідемія

У його очах з’явилася непевність, я помітила її та приготувалася сказати щось іще, але тут за його спиною з’явився ще один, у такій само масці й із таким само автоматом на плечі:

– Семьонов, що в тебе тут?

І я, намагаючись дивитися в очі то одному, то іншому, поки вони не глянули один на одного, заговорила швидко, щоб не дати їм змоги отямитися:

– Хлопці, пропустіть мене, будь ласка, мені треба маму забрати, мама там залишилася, мій чоловік із вами тут почекає, я за годину повернуся, можете навіть у своє авто його не садити. Сергію, ти тепло вдягнений, еге ж? Ти погуляєш тут годину? Я швидко.

І той, який був старшим, раптом вийшов наперед, відтіснивши молоденького Семьонова з недопаленою цигаркою в руці, і сказав голосно, майже крикнув:

– Не прийнято, сказано вам. Ніби це я придумав. Розвертайтеся швидко, у мене наказ, ідіть в автівку.

Він махнув автоматом, і в його жесті знову не було жодної погрози, але я не встигла сказати нічого більше, тому що молоденький Семьонов, із жалем викинувши собі під ноги недопалок, мовив майже жалісно:

– Навколо Кільцевої натягнули колючку, там ще один кордон, навіть якби ми вас пустили, там не проїдете.

– Ходімо, мала, ходімо, нас не пропустять, нічого не вийде, – сказав Сергій, узяв мене за руку й майже силоміць повів до автівки. – Спасибі, мужики, я зрозумів, – казав він і тягнув мене за собою.

Я знала, що сперечатися марно, та все ще думала, що б такого їм сказати, щоб вони мене пропустили, і нічого – нічого не спало мені на думку, і коли ми сіли в автівку, Сергій знову чомусь відкрив і закрив бардачок і, перш ніж рушити, сказав мені:

– Це вже не міліція і не ДПС. Ти подивися на форму, Анько, це регулярні війська.

І поки він розвертав автівку, поки під колесами хрускотіла сніжна колія, я взяла до рук телефон і набрала мамин номер – перший на літеру «М», «мама», вона взяла слухавку після першого ж гудка й закричала:

– Алло, Аню, алло, що у вас там коїться?

А я сказала – майже спокійно:

– Матусю, нічого не вдалося, треба почекати, мамо, ми щось придумаємо.

Якийсь час вона не говорила нічого, чутно було тільки її дихання – так чітко, немов вона сиділа поруч зі мною, у автівці. Потім вона сказала:

– Ну звісно, маленька.

– Я зателефоную тобі пізніше, увечері, гаразд?

Я скинула виклик і заходилася шукати в кишенях, мені довелося підвестись із сидіння, ми вже їхали у зворотному напрямку, незабаром мала закінчитися освітлена частина дороги – я вже бачила попереду кордон жовтого світла й мерехтливі вогники котеджних селищ, удома на нас чекав Мишко.

– Уявляєш, я забула вдома сигарети, – сказала я Сергієві й заплакала.

Рівно за тиждень, у вівторок, сімнадцятого листопада, мама померла.

Цей сон снився мені все життя – іноді раз на рік, іноді рідше, але щоразу, коли я вже починала його забувати, він неодмінно приходив знову: мені треба дістатися кудись, зовсім недалеко, там на мене чекає мама, і я рухаюся вперед, але дуже повільно, – мені зустрічаються якісь непотрібні, зайві люди, і я грузну в розмовах із ними, як у павутинні, і коли нарешті майже досягаю мети, то раптом розумію, що запізнилася, що мами там більше немає, що її ніде немає – і я ніколи вже її не побачу. Я прокидалася від власного крику, із мокрим від сліз обличчям, лякаючи чоловіка, який лежав поруч, і навіть якщо той чоловік обіймав мене й намагався втішити, я відбивалася й відштовхувала його руки, приголомшена власною непохитною самотністю.

Дев’ятнадцятого листопада наш телефон замовк назавжди; разом із ним вимкнувся й інтернет. Виявив це Мишко – єдиний, хто намагався бодай удавати, що життя триває як зазвичай; виринаючи з напівсонної коми, у якій мене топили пігулки – Сергій змушував мене пити їх щоразу, коли я починала плакати й не могла зупинитися, – я йшла перевірити, де вони – дві людини, які в мене залишилися. Іноді вони сиділи поруч, схиливши голови над комп’ютером, і гортали стрічку новин, а іноді Сергій пропадав у дворі – мені здається, він рубав там дрова, хоча годі було уявити більш безглузде заняття, а Мишко – Мишко все ще сидів перед комп’ютером, крутив ролики на «Ютубі» або грав в онлайнові ігри, і я, дивлячись на це, знову кричала та плакала; тут-таки відчинялися вхідні двері, впускаючи в дім струмінь холодного повітря, з’являвся Сергій, вів мене в спальню та змушував випити ще одну пігулку. Коли зник зв’язок, я прокинулася від того, що Сергій трусив мене за плече: