Яна Вагнер - Вонгозеро. Епідемія

Усе сталося так швидко – за кілька днів інтернетом раптом почали ширитися чутки, знічев’я я читала їх і ввечері переказувала Сергієві, а він сміявся: «Анько, ну як ти це уявляєш, закрити місто – тринадцять мільйонів людей, уряд, і взагалі – там пів області працює, не божеволій – через якусь респіраторну дурню наженуть зараз страху на вас, параноїків, ви накупите ліків, і все потихеньку стихне». Місто закрили зненацька, уночі. Сергій ніколи не будив мене вранці, але я знала, що йому подобається, коли я прокидаюся разом із ним, варю йому каву, ходжу за ним по будинку босоніж, сиджу поруч, очі злипаються, а він прасує собі сорочку, проводжаю його до дверей і плентаюся назад у спальню, щоб накритися з головою і поспати ще годину-другу. А того ранку він розбудив мене дзвінком.

– Мала, заглянь в інтернет, затор звірячий на під’їзді до міста, стою вже пів години, жодного поруху.

Голос у нього був трохи роздратований, як у людини, якій не подобається запізнюватися, але тривоги я не відчувала – точно пам’ятаю, тривоги ще не було. Я спустила ноги з ліжка та якийсь час сиділа нерухомо, прокидаючись, відтак попленталася до кабінету, увімкнула ноутбук. Здається, дорогою завернула на кухню й налила собі чашку кави, вона ще не встигла вихолонути, – я сьорбала теплу каву з чашки й чекала, поки завантажиться браузер, щоб подивитися мапу заторів, і просто під рядком пошуку, серед інших новин на кшталт «Під час аварії літака в Малайзії ніхто не загинув» і «Міхаель Шумахер повертається на траси “Формули-1”», першою була ця фраза: «Ухвалено рішення про тимчасове обмеження в’їзду на територію Москви». Фраза була нестрашна – нудні пласкі слова «тимчасове обмеження» звучали якось звично й безпечно, я прочитала коротку новину до кінця – чотири рядки, і поки набирала номер Сергія, новини почали з’являтися одна за одною, просто поверх першого, нестрашного напису. Я дійшла до слів «МОСКВУ ЗАКРИТО НА КАРАНТИН», і цієї миті Сергій узяв слухавку та сказав:

– Я вже знаю, по радіо щойно передали, ще без подробиць. Я зараз зателефоную в контору, а тоді наберу тебе, ти почитай іще, гаразд? Дурня якась, – і від’єднався.

Я не стала читати далі, а зателефонувала мамі. У слухавці лунали довгі гудки. Я скинула виклик і набрала номер маминого мобільного. Коли вона врешті відповіла, то була трохи захекана:

– Анюто? Що, що сталося? Що в тебе з голосом?

– Мамо, ти де?

– Вийшла в магазин – хліб закінчився. Та що таке, Аню? Я завжди в цей час виходжу, що за паніка?

– Вас закрили, мамо, місто закрили. Я ще нічого не знаю, у новинах передали. Ти слухала новини вранці?

Вона помовчала трохи, а потім сказала:

– Добре, що ви за містом. Сергій удома?

Сергій телефонував дорогою ще кілька разів. Я читала йому вголос подробиці, що спливали в Мережі. Усі новини були короткими, інформація просочувалася по дещиці, чимало повідомлень починалися зі слів «за неперевіреними даними», «джерело в адміністрації міста повідомило», обіцяли, що в обідніх новинах на федеральних каналах виступить головний санітарний лікар. Я оновлювала й оновлювала вебсторінку, доки в очах не зарябіло від заголовків і літер. Кава охолола, і понад усе мені хотілося, щоб Сергій швидше повернувся додому. Після мого третього дзвінка він сказав раптом, що в заторі почався рух, водії заглушили двигуни й вешталися трасою, заглядаючи в сусідні автівки та слухаючи уривки новин із радіоприймачів. «Якась дурня, мала, новини лише раз на пів години, вони тут музику крутять із рекламою, дідько б їх ухопив», – і повернулися до своїх автомобілів, які колоною поповзли в бік міста. За сорок хвилин і п’ять кілометрів з’ясувалося, що потік на найближчому з’їзді розвертається в область. Сергій зателефонував іще раз і сказав:

– Схоже, вони не брешуть, місто справді закрили.

Ніби ще були сумніви і, рухаючись у бік міста ці останні п’ять кілометрів до розвороту, він сподівався, що це лише розіграш, невдалий жарт.

Прокинувся Мишко, спустився з другого поверху й грюкнув дверцятами холодильника. Я вийшла з кабінету та сказала: