Яна Вагнер - Вонгозеро. Епідемія

Ми проминули горбисті мурашники котеджних селищ, які безтурботно мерехтіли вікнами в темряві, виїхали на освітлену ділянку дороги – ліхтарі, як дерева, що схилили свої жовті голови обабіч широкого шосе, великі торгові центри з погаслими вогнями обабіч, порожні паркінги, опущені шлагбауми, рекламні щити «Елітне селище Княже Озеро», «Земля від власника – від 1 га». Коли попереду замаячив кордон, що блокував в’їзд у місто, я навіть спочатку не відразу зрозуміла, що це саме він, – дві патрульні автівки навскоси, одна з увімкненими фарами, невелика зелена вантажівка на узбіччі, кілька довгих бетонних балок на асфальті, зоддаля схожих на білу довгасту пастилу, самотня людська фігура. Усе це мало такий несправжній, іграшковий вигляд, що я вперше справді повірила в те, що ми зможемо, – і поки Сергій скидав швидкість, я дістала телефон і набрала мамин номер, а коли вона відповіла, я сказала:

– Не говори нічого, ми зараз приїдемо по тебе, – і завершила виклик.

Перш ніж вийти з автівки, Сергій чомусь відкрив і знову закрив бардачок, але нічого звідти не вийняв; він залишив двигун увімкненим, і я якусь мить сиділа на пасажирському сидінні, дивлячись, як він іде в бік кордону. Він ішов повільно, наче обдумуючи те, що повинен сказати. Я дивилася йому в спину, а потім вискочила з автівки – зі звуку позаду мене зрозуміла, що дверцята не зачинилися, але не поверталася і майже побігла слідом за ним, а коли наздогнала, він уже стояв навпроти чоловіка в камуфляжі, незграбного, як ведмідь; було холодно, під підборіддям у чоловіка була маска, яку він почав квапливо натягувати на обличчя, щойно ми вийшли з автівки, кілька разів марно намагаючись схопити її за краєчок рукою в товстій чорній рукавиці. У другій руці він мав цигарку, спалену до половини. В одній із патрульних автівок за його спиною виднілося кілька силуетів і тьмяно світився екранчик, – я подумала, що вони дивляться телевізор, це звичайні люди, такі ж, як ми. Ми зможемо домовитися.

Сергій зупинився за п’ять кроків – і я подумки похвалила його. Поспішність, із якою чоловік натягав маску на обличчя, давала змогу припустити: він не хоче, щоб ми наближалися. Я теж зупинилася, і Сергій виголосив підкреслено бадьорим голосом – тим, який ми використовуємо під час розмов із даішниками та поліційниками:

– Командире, як би нам у місто потрапити, га?

За його тоном і за тим, як він склав губи, було помітно, як складно йому дається ця невимушена інтонація, як неприємно йому вдавати дружелюбність, що він геть не впевнений в успіху. Чоловік поправив маску й поклав руку на автомат, що висів у нього на плечі. У цьому жесті не було погрози. Здавалося, ніби йому просто ніде подіти руки. Він мовчав, і Сергій продовжив – таким самим неприродно привітним голосом:

– Друже, дуже треба, скільки вас – п’ятеро? Може, домовимося? – і поліз у кишеню.

Дверцята автівки, що стояла позаду патрульної, ледь прочинилися, і цієї миті чоловік, який поклав руку на автомат, молодим, немов іще ламким голосом сказав:

– Не прийнято, розвертайтеся, – і махнув рукою, у якій димував недопалок, у бік роздільника.

Ми обоє машинально подивилися туди – з металевої роздільної стрічки було акуратно вирізано шмат, і на снігу, що лежав обабіч стрічки, чітко виднілася колія.

– Почекай, командире, – почав Сергій, але з очей чоловіка з автоматом я вже зрозуміла, що все марно, що немає сенсу називати його командиром, пропонувати йому гроші, що він зараз покличе своїх і нам доведеться сідати в автівку, розвертатися в колії, прокладеній такими ж, як ми, хто намагався пробратися в закрите місто та вивезти звідти когось, кого вони люблять, за кого бояться.

Я змусила Сергія посунутися та зробила ще чотири кроки вперед, стала майже впритул до чоловіка з автоматом і тоді нарешті побачила, що він геть молодий, може років зо двадцять. Я постаралася поглянути йому просто в очі – він намагався відвести їх, і сказала:

– Послухай.

Я сказала «послухай», хоча нікому ніколи не «тикаю», це важливо для мене – «ви» задає дистанцію, ось я, доросла, освічена, благополучна, а ось це – хлопчик із темними віспинками на щоках у тих місцях, які не приховує біла маска, але тоді я знала точно, що мушу говорити саме так.

– Послухай, – кажу я, – розумієш, там моя мама, мама у мене там, вона сама, вона здорова, у тебе є мама, ти її любиш, ну пусти нас, будь ласка, ніхто не помітить, ну, хочеш, я сама проїду, а він мене тут почекає, у мене дитина вдома, я точно повернуся, обіцяю тобі, я поїду сама й повернуся за годину, пусти мене.