Яна Вагнер - Вонгозеро. Епідемія

– Та що їм ми. Про нас поки що сказали мало. Теж усе погано, і те саме всюди – на Далекому Сході особливо, китайського кордону не закриєш, вони кажуть, що там третина населення інфікована; Пітер закрили, Нижній закрили.

– А Ростов? Про Ростов вони що кажуть?

– Льонь, не говорять вони про Ростов, вони про Париж кажуть, про Лондон. – Це було навіть приємно, чотири пари переляканих очей, прикутих до мого обличчя; вони чекали кожного мого слова, ніби від цього залежало щось дуже важливе.

– У мене мама в Ростові, – сказав Льоня тихо. – Я тиждень туди дотелефонуватися не можу нікому, а тепер телефон геть здох. Сергію, що це з нею? Аню, ти чого?

Поки Сергій підштовхував до виходу Льоню з дівчинкою на руках і Марину, яка все озиралася («Сергію, та що я такого сказав? Що у вас сталося? Може, вам допомога потрібна?»), я намагалася вдихнути – горло стиснулося, не кажи їм, не кажи, – і спіймала Мишків погляд; він дивився на мене, закусивши губу, і обличчя в нього було відчайдушне, безпорадне, я простягнула до нього руку, а він стрибнув до мене з дивана (столик по-зрадницьки затріщав під його вагою), учепився мені в плече та прошепотів кудись у ключицю:

– Мамо, що ж тепер буде?

А я сказала:

– Ну, спершу ми, звісно, зламаємо до біса журнальний столик.

Він відразу ж засміявся, як завжди робив, коли був іще маленьким, – його завжди було дуже просто розсмішити, попри будь-які прикрощі, це був найпростіший спосіб заспокоїти його, коли він плакав. До вітальні зайшов Сергій:

– Що смішного?

Я подивилася на нього поверх Мишкової голови та сказала:

– Гадаю, що далі буде тільки гірше. Що робитимемо?

Решту дня ми всі – я, Сергій і навіть Мишко, який облишив свої ігри, – провели у вітальні біля ввімкненого телевізора, немов цінність цього останнього каналу зв’язку із зовнішнім світом, який у нас залишився, лише щойно стала для нас очевидною, і ми поспішали ввібрати якомога більше інформації, перш ніж ця ниточка урветься. Мишко, щоправда, сказав:

– Супутникові точно нічого не буде, мам, що б вони там не вимикали, він літає собі й літає, – але сидів із нами доти, доки нарешті не заснув, примостивши скуйовджену голову на підлокітник дивана.

Ближче до вечора Сергій вимкнув світло, розпалив вогонь у каміні, приніс із кухні пляшку віскі та дві склянки. Ми сиділи на підлозі перед диваном із заснулим Мишком, якого я вкрила пледом, і сьорбали віскі; тепле помаранчеве мерехкотіння вогню в каміні змішувалося з блакитним світінням екрана, телевізор тихенько бубонів і показував переважно ті ж кадри, які ми бачили вранці, – диктори на тлі географічних мап із червоними позначками, спорожнілі вулиці різних міст, автівки «швидкої допомоги», військові, розподіл ліків і продовольства (обличчя людей, які стояли в чергах, відрізнялися лише кольором масок), закрита Нью-Йоркська фондова біржа. Я вже нічого не перекладала, ми сиділи мовчки та просто дивилися на екран, і на якусь мить мені раптом здалося, що це звичайний вечір, яких уже було багато в нашому житті, і ми просто переглядаємо нуднуватий фільм про кінець світу, у якому трохи затягнулася зав’язка сюжету. Я поклала голову Сергія на плече, він обернувся до мене, погладив по щоці та сказав мені на вухо, щоб не розбудити Мишка:

– Маєш рацію, мала, усе це просто так не закінчиться.

Звук, який розбудив мене, припинився тієї миті, коли я розплющила очі; у кімнаті було темно – вогонь у каміні згас, а останні червонуваті вуглинки вже не давали світла, позаду сопів Мишко, поруч зі мною – сидячи, відкинувши голову назад, – спав Сергій. Спина мені затекла від тривалого сидіння на підлозі, але я не ворушилася, намагаючись пригадати, що саме змусило мене прокинутися, – кілька нескінченно довгих секунд я сиділа в цілковитій тиші, напружено прислухаючись, і щойно майже повірила в те, що цей дивний звук просто наснився мені, він пролунав знову, просто за моєю спиною – вимогливий, гучний стукіт у шибку. Я обернулася до Сергія та схопила його за плече – у напівтемряві побачила, що очі його розплющені; він притулив палець до вуст, потім, не зводячись на ноги, трохи нахилився праворуч і намацав вільною рукою чавунну кочергу, що висіла біля каміна, і вона стиха брязнула, коли він знімав її з гачка. Уперше за два роки, які ми мешкаємо в цьому світлому, легкому та прекрасному будинку, я серйозно пошкодувала про те, що замість похмурої цегляної фортеці із заґратованими віконцями-бійницями, як у більшості наших сусідів, ми вибрали повітряну дерев’яну конструкцію з прозорим фасадом із величезних, аж до даху, вікон; я зненацька відчула крихкість цього скляного захисту, немовби наша вітальня й увесь будинок позаду неї, з усіма його затишними дрібницями, улюбленими книжками, легкими дерев’яними сходами, із Мишком, який безтурботно спав на дивані, – лише іграшковий ляльковий будиночок без передньої стіни, куди будь-якої миті ззовні може проникнути гігантська чужа рука й порушити звичний устрій, переворушити, розсипати, висмикнути будь-кого з нас.