Яна Вагнер - Вонгозеро. Епідемія

Тон у нього був жартівливий, але очі не усміхалися, – я раптом помітила, що його велика рука, у якій він тримав чергову запалену цигарку, тремтить від утоми й попіл падає просто в тарілку з яєчнею, обличчя в нього сіре, а під очима – темні кола. У своєму светрі з розтягнутим коміром, що його колір уже неможливо було визначити (напевно, теж Серьожин), товстих штанях і валянках, які й не подумав зняти, видавався він посеред нашої світлої елегантної кухні величезним чужорідним птахом, а ми втрьох дійсно сиділи навколо нього, як перелякані діти, і ловили кожне його слово.

– Я дуже сподівався, що вас тут уже не знайду, – гадав, вам вистачило глузду допетрати, що коїться, і ви давно вже забили дошками свій ляльковий будиночок і втекли звідси, – продовжив він, підхопивши виделкою майже половину яєчні й так і тримаючи її підвішеною. – Але, зважаючи на ваш усім відомий бездумний ідіотизм, я вирішив-таки в цьому переконатися і, на жаль, мав рацію.

Ми мовчали – не мали що відповісти. Тато з жалем подивився на яєчню, що тремтіла на виделці, поклав її назад на тарілку й відсунув убік; видно було, що він думає, як почати, і якась частина мене вже знала, що саме він зараз нам скаже; тож, аби відтягнути цю мить, я зібралася підвестися та прибрати зі столу, але тато Боря жестом зупинив мене й заговорив:

– Почекай, Аню, це недовго. Місто закрили два тижні тому, – він сидів тепер, склавши руки перед собою та опустивши голову, – а з часу, коли з’явилися перші хворі, минуло трохи більше двох місяців, якщо, звісно, нам не брешуть. Я не знаю, скільки людей мало померти, щоб вони закрили місто, але, судячи з того, що вони вже вимкнули нам телефони, усе відбувається швидше, ніж вони сподівалися. – Він підняв голову й подивився на нас. – Ну ж бо, діти, зробіть розумніші обличчя, невже ви ніколи не чули, що таке математична модель епідемії?

– Я пам’ятаю, тату, – сказав раптом Сергій.

– А що таке модель епідемії? – запитав Мишко. Очі в нього були круглі.

– Це дуже давня штука, Мишку, – сказав тато Боря, але дивився на мене. – Ми це прораховували ще в сімдесяті роки для Інституту Гамалії. Я, звісно, давно вже вийшов у тираж, але гадаю, що загальні принципи не змінилися – точні науки не проп’єш, діти. Це як їздити на велосипеді. Якщо стисло, то все залежить від хвороби – як саме вона передається, наскільки заразна, чи тривалий у неї інкубаційний період і який відсоток смертності. А ще дуже важливо, як саме влада з цією хворобою бореться. Ми прорахували тоді сімнадцять інфекцій – від чуми до банального грипу, я не лікар, я – математик і про цей новий вірус знаю дуже мало. Не буду мучити вас диференціальними рівняннями, але, судячи зі швидкості, з якою все розвивається, карантин їм не надто допоміг – замість того щоб одужувати, люди мруть, і мруть швидко. Може, вони не так цей вірус лікують, може, не мають чим його лікувати, а може, просто ще не винайшли способу. Хай там як, сумніваюся, що місто вже загинуло, проте загине, незабаром; і коли все це почнеться, на нашому місці я намагався б опинитися від нього якомога далі.

– Що почнеться? – запитала я.

Тут заговорив Сергій:

– Вони прорвуться, Анько. Ті, хто в місті. Ті, хто не встиг захворіти, разом із тими, хто вже заразився, але ще не знає про це; а ще вони візьмуть із собою тих, хто насправді хворий, тому що не можна ж їх там залишити. Вони поїдуть повз нас хто куди, стукатимуть у твої двері та проситимуть води, або поїсти, або переночувати, і щойно ти погодишся бодай на щось із цього, то захворієш.

– А якщо ти їм відмовиш, Аню, – сказав тато Боря, – вони можуть дуже образитися на тебе, тож уся ця історія не обіцяє нам нічого, крім халепи.

– Скільки в нас часу, тату, як ти гадаєш? – запитав Сергій.

– Не дуже багато. Щонайбільше тиждень, і я дуже сподіваюся, що ми не запізнимось. Я, звісно, сварив вас, діти, а сам… Ви ж лише дурні маленькі буржуї, а мені, старому бевзеві, треба було не горілку пити у своєму селі, а їхати до вас відразу, щойно вони оголосили цей свій карантин. Деякі потрібні речі я привіз із собою – але не всі, звісно, грошей у мене було небагато, і я поспішав, тому попереду в нас кілька метушливих днів. Сергію, піди-но відчини ворота, треба загнати мою автівку у двір. Боюся, що моя старенька нікуди вже не поїде – останні кілометри я неабияк побоювався, що доведеться добиратися до вас пішки. – І поки він підводився й видобував із кишень ключі, я дивилася на нього й думала про те, що цей недолугий «шумний» чоловік, – про якого ми геть забули і якому жодного разу не зателефонували відтоді, як усе це сталося, щоб дізнатися, як він, – залишив своє рязанське село, завантажив в автівку весь свій нехитрий скарб і ладний був облишити його посеред дороги, якщо здохне двадцятирічна «Нива», і йти по морозу, просто щоб переконатися в тому, що ми все ще тут, і змусити нас зробити те, що здавалося йому розумним. Видно було, що Сергій подумав про те саме, – мені навіть здалося, що він скаже щось іще, але він просто взяв ключі від автівки й попрямував до виходу.