Джордж Орвелл - Колгосп тварин

Не хочу коментувати сам твір; якщо він не зрозумілий сам по собі, це невдача. Та я хотів би наголосити на двох моментах: по-перше, хоч деякі епізоди взяті з реальної історії російської революції, та змальовані вони схематично, а хронологія їх розгортання порушена; це було необхідно для симетричної побудови оповіді. Другий момент пропустила більшість критиків, можливо, тому, що я сам недостатньо на ньому наголосив. У багатьох читачів після прочитання книжки могло виникнути враження, що вона завершується цілковитим примиренням між свиньми та людьми. Та мій намір був не таким; навпаки, я спеціально закінчив її на гучній дисонансній ноті, оскільки писав одразу ж після Тегеранської конференції, яка, як усі думали, встановила найкращі, наскільки це було можливо, відносини між СРСР і Заходом. Особисто я не вірив, що такі добрі відносини триватимуть довго; і, як виявилося, я не дуже-то й помилявся.

Не знаю, що ще маю додати. Якщо когось цікавлять особисті деталі з мого життя, то скажу, що я вдівець і маю сина, якому вже майже три роки, що за фахом я письменник і що з початку війни я здебільшого працював журналістом.

Часопис, до якого я регулярно дописую, – це «Трибуна» [2] «Трибуна» (англ. Tribune) – демократичний соціалістичний політичний журнал, який почали випускати у 1937 році в Лондоні (прим. перекладача) . , соціополітичний тижневик, який загалом представляє ліве крило лейбористської партії. Ось мої книжки, які можуть зацікавити пересічного читача (на випадок, якщо хтось із них натрапить на ці примірники): «Бірманські дні» (історія про Бірму), «Вшанування Каталонії» (книжка, що виросла з мого досвіду участі в громадянській війні в Іспанії) і «Критичні нариси» (есеї, у яких ідеться переважно про популярну сучасну англійську літературу, повчальні більше з соціологічної, аніж із літературної точки зору).

Джордж Орвелл,

березень 1947 року

Містер Джонс, власник ферми «Садиба», зачинив курники на ніч, а лази до них прикрити забув – сильне сп’яніння давалося взнаки. Пляма світла від ліхтаря, витанцьовуючи в такт хиткій хазяйській ході, вихоплювала з темряви звивистий шлях чоловіка, що лежав через увесь двір. Роззувшись біля дверей заднього ґанку, він пожбурив у куток чоботи, і, перехиливши на кухні останній на сьогодні кухоль пива, дістався нарешті ліжка, де давно вже хропіла місіс Джонс.

Тільки-но світло у вікні спальні погасло, у хлівах одразу відновився рух, заляскали крила. Ще зранку мешканці ферми переказували одне одному новину, що минулої ночі старий Майор, племінний білий кнур, бачив дивний сон, про який він обов’язково хоче розповісти всім. Домовилися зібратися у великому хліві, щойно містер Джонс вкладеться спати. Старий Майор – так зазвичай його кликали на фермі, хоч на виставках він був відомий як Віллінгдонський Красень – зажив такої шани, що жодна тварина не пошкодувала годину сну, щоб почути пророчу розповідь.

Усі мешканці ферми, які поспішали на велике зібрання, переступивши поріг хліву, найперше бачили Майора. Він лежав біля стіни, на високому солом’яному ложі, немов на трибуні. Світло від ліхтаря, що звисав з балки, падало прямо на нього. Майору було вже дванадцять років, і останнім часом він став трохи неповоротким, проте не втратив величного вигляду, мудрого й доброзичливого – попри те, що ікла йому так і не видалили.

Першою прибігла трійка собак: Джессі, Блюбелл і Пінчер. За ними – свині, які одразу вклалися на солому поблизу трибуни. Кури влаштувалися на підвіконнях, голуби злетіли на крокви, вівці та корови, не припиняючи ліниво ремиґати, повлягалися за свиньми. Боксер і Люцерна, тяглові коні, увійшли одночасно, дуже повільно й обережно ставлячи свої величезні копита, щоб, бува, не зачепити випадково якусь тваринку, що зарилася в соломі. Люцерна, кобила середніх років, лагідна й огрядна матрона – після четвертого лошати їй вже не вдалося відновити фігуру. Боксер – величезний кінь, майже два метри заввишки, мав силу, яка зробила б честь парі звичайних коней, а через білу смугу на морді, мав трохи дурнуватий вигляд. Власне, він і справді не відзначався розумом, зате його шанували за непохитну врівноваженість і величезну працездатність.

Слідом за кіньми прийшла біла коза Мюріель та осел Бенджамін, що був найстарший за всіх тварин на фермі, а ще вирізнявся упертим норовом. Говорив він небагато, та й те жовчно, бо все йому було не так. Наприклад, казав, що, мовляв, Бог йому дав хвіст – відганяти мух, але він вважав би за краще, щоб не було ні мух, ні хвоста. Серед усіх тварин ферми віслюк єдиний ніколи не сміявся, а якщо запитували – чому, то відповідав, що не бачить для цього причини. Та була в нього одна слабинка: понад усе він цінував свою дружбу з Боксером, хоч і приховував це. У неділю їх ніхто не міг розлучити: зазвичай вони паслися поруч і мовчали.