Цей чоловік, вихований механікою, пояснював життя трансмісіями й системами зубчатих коліс; він намагався рухатись із якомога меншим тертям, як поршень в ідеально розточеному циліндрі; такий свій погляд на життя й таку поведінку він передавав усім: дружині, синові, робітникам, прислужникам: вони перетворювались на справжнісінькі верстати в руках великого майстра, і він отримував з них щонайбільшу користь.
Мерзенний і жалюгідний, загалом пан Станіслас Бутарден не здатен був ні на добрий, ні на ниций вчинок; зрештою, він був не поганим і не хорошим: нецікавий, незначний людський механізм, часто погано змащений, крикливий, страхітливо подібний до інших.
Він збив собі величезні статки, якщо можна вжити у цьому разі вираз «збивати статки»; дух промисловості захопив його й поніс за собою; за це він був вдячний індустрії усе своє життя, обожнював і боготворив її силу; його родина першою почала носити одяг із залізної пряжі, що з’явився 1934 року. Зрештою, така тканина була доволі м’якою на дотик, схожою на кашемір, проте направду зовсім не теплою; хоча взимку, якщо маєш хорошу підкладку, можна було якось протриматись; коли цей зносостійкий одяг іржавів, його начищали напилком і перефарбовували у новий модний колір.
Соціальний статус банкіра був такий: Директор Товариства Катакомб Парижа та постачання рушійних сил додому.
Робота товариства полягала в тому, щоб збирати повітря у величезні тунелі, які вже давно не використовувались; його заганяли туди під тиском у сорок чи п’ятдесят атмосфер: постійне джерело енергії, що її трубами доставляли до ательє, фабрик, заводів, прядилень, млинів: усюди, де була потреба у механічній дії. Це ж повітря, як ми вже бачили, слугувало для приведення в дію поїздів на залізницях бульварів. Тисяча вісімсот п’ятдесят три повітряні млини, споруджені на рівнині Монруж, помпами переганяли повітря в ці широкі резервуари.
Таку, без сумнівів, практичну ідею, яка ґрунтувалася на використанні суто природних сил, гаряче підтримував банкір Бутарден; його призначили Директором цієї надважливої компанії, при цьому він залишався членом п’ятнадцяти чи двадцяти організацій нагляду та контролю, віце-президентом Товариства буксирних локомотивів, адміністратором у Філіалі Об’єднаної Торгової контори з вироблення бітумів і т.д., і т.д.
У сорок років він одружився на панні Атенаїс Дюфренуа, тітці Мішеля; вона була гідною супутницею для банкіра: сварлива, потворна, незграбна, радше бухгалтерка й касирка, аніж жінка, бо жіночності в ній аж ніяк не було; вона чудово розумілась на фінансах, любила грати у подвійну бухгалтерію та у разі потреби винайшла б і потрійну; словом, така собі типова адміністраторка, самиця адміністратора.
Чи кохала вона пана Бутардена, чи кохав її він? Так, наскільки ці індустріальні серця можуть кохати; одне порівняння може довершити описання цієї пари; вона була локомотивом, він — машиністом-механіком; він підтримував її в робочому стані, натирав, змащував деталі машинною оливою, і так вона їздила вже майже півсторіччя, при цьому розуму та уяви мала не більше локомотива Кремптона [20] Локомотив Кремптона — система парового локомотива, сконструйована англійським винахідником Томасом Расселом Кремптоном (1816-1888).
.
Гадаю, не варто говорити, що вона ніколи не сходила з рейок.
Щодо їхнього сина — помножте батька на матір, і у вас вийде цифра у вигляді Атаназа Бутардена, головного компаньйона банківського дому Касмодаж і Ко; надзвичайно милий хлопець, якому дісталися батькова веселість й материна елегантність. У його присутності бажано було не жартувати; йому здавалось, що з нього глузують, і тоді брови його насуплювались над розгубленими отупілими очима. На великому конкурсі із знання банківської справи він отримав першу нагороду. Можна сказати, що він не тільки змушував гроші працювати, але висотував з них усе, що можливо; від нього тхнуло лихварством; він шукав собі у дружини якусь огидну дівку, гроші якої могли б із лишком компенсувати її потворність. У двадцять років він уже носив окуляри в алюмінієвій оправі. Його недалекого, кволого мізочка вистачало лише на те, щоб кепкувати зі своїх службовців, вичитуючи їх так, ніби грає з ними у мотузочку: так, одна з багатьох його витребеньок полягала в тому, що він удавав, ніби в касі порожньо, тоді як з неї буквально висипалося золото й купюри. Це був мерзенний чолов’яга, людина без молодості, без серця, без друзів. Батько дуже ним пишався.
Читать дальше