Жуль Верн - Париж двадцятого століття

Безсумнівно, вони були б ошелешені; але у людей 1960 року такі дива захоплення уже не викликали; вони спокійно користувалися ними, і це не робило їх щасливішими, адже за їхньою вічно поквапливою, нервовою ходою, за їхнім суто американським запалом було відчутно: демон збагачення штовхає їх у прірву, постійно й невідворотно.

Нарешті юнак дістався будинку свого дядька, пана Станісласа Бутардена, банкіра і директора Товариства Катакомб Парижа.

Дядько Мішеля, поважна у місті особа, проживав у чудовому маєтку на Імператорській вулиці. Це була велетенська, проте абсолютно позбавлена смаку будівля з величезною кількістю вікон: справжня казарма, перетворена на приватне помешкання, аж ніяк не велична, однак вражаюче масивна. На першому поверсі та у приміщеннях, прибудованих до маєтку, були розташовані службові кабінети.

«Ось де минатиме моє життя! — подумав тоді Мішель. — Невже я маю залишити тут будь-яку надію?»

Зненацька його охопило непереборне бажання втекти звідси, втекти якомога далі; проте юнак опанував себе й натиснув на кнопку електричного дзвінка біля воріт; вони ледь чутно відчинилися, під дією якоїсь невидимої пружини, і самі ж зачинилися, тільки-но відвідувач пройшов.

Широке подвір’я виходило до службових кабінетів, розташованих по колу під стелею з матового скла; трохи далі можна було побачити великий гараж, де в очікуванні наказів господаря стояло декілька газ-кебів.

Мішель підійшов до підіймача, що нагадував кімнату з великим оббитим тканиною диваном, який стояв по всьому її периметру; там постійно чергував служник у помаранчевій лівреї.

— До пана Бутардена, — попросив Мішель.

— Пан Бутарден щойно сів до столу, — мовив виїзний лакей.

— Перекажіть, будь ласка, що це пан Дюфренуа, його небіж.

Прислужник мовчки натиснув на металеву кнопку, розташовану посеред дерев’яної обшивки стін; ліфт нечутно піднявся на другий поверх, де була їдальня.

Лакей відрекомендував господарю Мішеля Дюфренуа.

Пан Бутарден, пані Бутарден та їхній син сиділи за столом; коли вони побачили юнака, у кімнаті запанувала напружена тиша; порожня тарілка чекала на Мішеля; дядько кивнув головою, і тоді юнак приєднався до родинної вечері. Ніхто з ним не заговорив. Очевидно, що про його провал знали всі. Він не міг проковтнути й шматочка.

Вечеря минала безрадісно; прислужники ходили сюди-туди, подаючи до столу; страви нечутно виповзали з прорубаних у стіні отворів; їх було багато: відчувалося, що у домі панує достаток, разом з тим не можна було позбутись думки про те, що господарі, певно, зазвичай пригощають своїх гостей неохоче. У цій сумній та безглуздо прикрашеній залі їли швидко та без задоволення. Насправді, важливою для хазяїв була не їжа, а гроші на те, щоб її купити. Мішель це відчував; він задихався від обурення.

За десертом дядько нарешті заговорив, уперше за всю вечерю. Він сказав:

— Завтра вранці, пане, нам треба буде побалакати.

Мішель мовчки схилив голову; прислужник у помаранчевому провів юнака до його кімнати; хлопець ліг; стеля у формі шестикутника нагадувала йому геометричні теореми; він проти волі уявляв трикутники та прямі, що спускалися з вершини на одну із своїх сторін.

«От сімейка!» — думалось йому уві сні, неспокійному та збудженому.

Пан Станіслас Бутарден був типовим продуктом цієї індустріальної доби; як людина надзвичайною мірою практична, він займався тільки тим, що приносило користь, перетворюючи на користь буду-яку думку, будь-яку ідею, і все це — з нестримним і якимось не надто здоровим бажанням приносити, знову ж таки, користь, причиною якого був абсолютний егоїзм; як сказав би Горацій, він поєднував корисне з неприємним; пиха цього чоловіка відчувалася в кожному його слові, ще більше — у жестах, і він нікому, навіть власній тіні, не дозволив би себе випередити; він усе міряв у грамах та сантиметрах, не випускаючи з рук своєї тростини з поділками для вимірювання, завдяки якій він стільки дізнавався про навколишній світ; він з королівським презирством ставився до мистецтва, а особливо до митців, вдаючи, що чудово на цьому розуміється; живопис для нього закінчувався розфарбованою аквареллю, малювання — кресленням, скульптура — муляжем, музика — свистом потягів, а література — біржовими бюлетенями.