Жуль Верн - Париж двадцятого століття

Ця залізниця існувала з 1913 року; побудували її на державні кошти за планом, що його запропонував минулого сторіччя інженер Жоан.

У той час на розгляд уряду внесли чимало різних проектів. Проект метрополітену був затверджений радою цивільних інженерів, оскільки інженерів мостів і доріг не існувало з 1889 року, коли була ліквідована Політехнічна школа; однак тривалий час ці пани не могли дійти до спільного висновку; одні хотіли побудувати колії на головних вулицях Парижа; інші вихваляли систему підземних метро, на кшталт лондонських; але перша з цих ідей вимагала встановлення спеціальних шлагбаумів для блокування руху поїздів; можна тільки уявити, які б утворилися тоді затори з пішоходів, машин та екіпажів; на реалізацію другої ідеї треба було докласти неймовірних зусиль; до того ж перспектива поринути у нескінченний тунель мало приваблювала пасажирів. Усі дороги, побудовані раніше за цим сумнозвісним планом, довелося знищити, у тому числі дорогу, що вела до Булонського лісу, під час подорожі якою, через мости і підземні дороги, пасажири змушені були двадцять сім разів відриватись від читання своїх газет, хоча подорож тривала всього лише двадцять три хвилини.

Здавалося б, система Жоана поєднує в собі все найкраще: швидкість, простоту та комфорт. І справді: от уже п’ятдесят років метрополітен працював на радість усім парижанам.

Система складалась з двох напрямків руху: за першим поїзди ходили в один бік, за другим — у протилежний; а отже, зіткнення поїздів було абсолютно виключено.

Кожен із цих напрямків залізничної колії був прокладений вздовж лінії бульварів, на відстані п’яти метрів від будинків, над зовнішнім краєм тротуарів; підтримували їх вишукані колони з поцинкованої бронзи, що поєднувались між собою ажурно вирізьбленими арматурами; з колон до сусідніх будинків були проведені опорні конструкції з поперечних аркад.

Так, цей довгий віадук, що підтримував залізничні колії, формував криту галерею, де пішоходи могли заховатися від дощу і сонця; асфальтоване шосе залишалося для автомобілів, віадук акуратними мостами проходив над головними магістралями, що перетинали дорогу, і залізниця, підвішена на висоті антресолі, зовсім не заважала рухові.

Декілька сусідніх будинків, що були перетворені на зали очікування, слугували також станціями; вони поєднувалися з колією широкими пішохідними містками; до них вели сходи з подвійними хіднями, якими можна була потрапити до залів очікування.

Станції метрополітену, що проходив уздовж бульварів, були розташовані на площах Трокадеро [16] Площа Трокадеро — нині площа Трокадеро-і-11-Листопада. і Мадлен, біля базару Бон Нувель, на вулиці Тампль та на площі Бастилії.

Віадук, що тримався на простих колонах, без сумніву, не витримав би навантаження старих і надто громіздких поїздів; проте завдяки оновленій системі двигунів конструкції були доволі легкими; інтервал руху поїздів становив десять хвилин; швидкі та зручні вагони одного такого поїзда перевозили до тисячі пасажирів.

Будинки, поблизу яких проходили колії, не потерпали ні від пару, ні від диму, і причина цього була досить проста: локомотивів не існувало. Потяги рухались завдяки стисненому повітрю, за системою Вільяма, що її запропонував видатний бельгійський вчений Жобар, популярний у середині дев’ятнадцятого сторіччя.

Уздовж всієї залізниці між двома рейками колії була прокладена векторна труба, двадцяти сантиметрів у діаметрі і завтовшки у два міліметри; всередині неї був диск з м’якого заліза, саме його приводила в рух сила стисненого в декілька атмосфер повітря: його постачало Товариство Катакомб Парижа. Цей диск, що рухався у трубі з величезною швидкістю, немов куля в сарбакані [17] Сарбакан — духова трубка для стрільби у народів Північної та Південної Америки. , тягнув за собою перший вагон поїзда. Але яким чином вагон був з’єднаний з диском, розміщеним усередині труби і який не міг мати жодного виводу назовні? За допомогою електромагнітної сили.

І справді: між колесами першого вагона потягу, обабіч труби, щонайближче до неї, були розташовані магніти. Через стінки труби магніти діяли на залізний диск [18] Якщо електромагніт під час контактного зіткнення може витримати вагу у 1000 кг, то сила його тяжіння на відстані у 5 міліметрів дорівнює ще 100 кг (прим. авт.). . Рухаючись, диск тягнув за собою вагони, при цьому стиснуте повітря не могло вирватись назовні.