Жуль Верн - Париж двадцятого століття

Тим часом промовець продовжував; він із запалом почав співати елегії теперішньому, засуджуючи при цьому минуле; нахвалював сучасні відкриття; навіть дав слухачам зрозуміти, що від майбутнього чекати вже загалом нема чого; він із доброзичливим презирством розповідав про маленький Париж 1860 року і мізерну Францію дев’ятнадцятого сторіччя; красномовно перераховував досягнення нового часу, швидку систему транспортних комунікацій між різними точками Столиці, потяги, що перетинають асфальтовані бульвари, енергія, що її постачають прямісінько додому, вуглекислота, що геть витіснила водяну пару, і, нарешті, Океан, той Океан, що омиває своїми водами береги Гренелю; він виступав неперевершено, лірично, наспівав купу дифірамбів і загалом був украй нестерпним та несправедливим, забуваючи про те, що досягнення двадцятого сторіччя визрівали ще в проектах дев’ятнадцятого.

Жваві овації було чути на тому самому місці, де сімдесят років тому гучно відзначили свято федерації.

Однак раптом, оскільки все колись закінчується, навіть урочисті промови, машина зупинилась. Ораторські вправи добігли кінця: настав час для вручення нагород.

Питання, що його поставили поважні математики у рамках великого конкурсу, звучало так:

«Маємо два кола: О і О’: з точки А, що розташована на колі О, проводимо дотичні до кола О’; з’єднуємо точки їх перетину: проводимо дотичну з точки А до кола О; питання: у якій точці перетнеться ця дотична з хордою дотичних до кола О’?»

Кожен усвідомлював усю важливість задачі. Незабаром публіка дізналася прізвище учня, котрий розв’язав її за допомогою власного методу: такий собі Жігужьо (на ім’я Франсуа Неморен) з Бріансона (Верхні Альпи). Переможця зустріли гучними оплесками; того пам’ятного дня його ім’я повторили ще сімдесят чотири рази: на його честь поламали лави для сидіння, що навіть тоді, у 1960 році, було всього лише метафорою, яка покликана була підкреслити захват натовпу.

Жігужьо (Франсуа Неморен) був нагороджений бібліотекою у три тисячі томів. Товариство просвітницького Кредиту чудово виконувало своє завдання.

Ми не в змозі перерахувати всі Науки, що їх вивчали в цьому закладі: їхній список викликав би у прадідів цих юних науковців неабиякий подив. Вручення нагород відбувалось своїм звичаєм, і публіка вибухала цинічними вигуками, коли якийсь бідолашний студент відділення словесності, що соромився, коли називали його ім’я, отримував премію за твір латиною або ж за переказ грецькою.

Але якоїсь миті глузування натовпу залунали ще гучніше, а іронічні вигуки досягли свого апогею. Це сталося тоді, коли пан Фраплу оголосив таке:

«Перша нагорода за вірш, написаний латиною: Дюфренуа (Мішель Жером) з Ванна (Морбіан)».

Реготали всі без винятку, можна було почути таке:

— Нагорода за вірш латиною! Отакої!

— Та він, певно, єдиний автор!

— Подивіться на цього учасника товариства Пінда [10] Пінд — гірське пасмо в Греції, яким, за міфологією, володів бог Аполлон, покровитель мистецтва. У переносному значенні — оселя поезії. !

— Цього завсідника Гелікона [11] Гелікон — гора у Греції, де був збудований присвячений Аполлону храм муз (геліконід). У переносному значенні — місце поетичного натхнення. !

— Цього стовпа Парнасу [12] У грецькій міфології — святилище поезії, одне з місць перебування Аполлона та муз. !

— Та він не вийде! Не вийде він!

Однак Мішель-Жером Дюфренуа вийшов, та ще й з яким апломбом! Кпинів він не боявся; це був світловолосий юнак з приємним обличчям, красивими очима, і не було в ньому ані крихти незграбності або неповороткості. Довге волосся надавало йому трохи жіночності. Чоло його випромінювало дивне світло.

Юнак піднявся на сцену і майже вирвав свою нагороду з рук Директора. То був один-єдиний том: Посібник успішного підприємця.

Мішель зневажливо глянув на книжку, після чого кинув її додолу та неквапом повернувся на своє місце, уквітчаний лаврами, не поцілувавши навіть офіційної щічки Його Величності.

— Ого який! — присвиснув пан Рішло.

— Сміливий хлопець! — відказав пан Гюгнен.

Звідусіль долинав гамір та шушукання; Мішель приймав їх, погордливо усміхаючись; згодом він зайняв місце серед своїх кепкуючих товаришів.

Урочиста церемонія тривала аж до сьомої вечора; того дня роздали п’ятнадцять тисяч премій і двадцять сім тисяч похвальних грамот.

Найдостойніші лауреати Науки того ж дня вечеряли за столом барона де Веркампена, в колі членів Адміністративної ради та найбагатших акціонерів.