Гарасим А. Одні (2000)

Так почався їхній роман, а може навіть і кохання. Лесь не міг дочекатися вечора, коли замість нестерпної спеки настане прохолодна ніч і він зможе десь у віддаленому куточку пустельного пляжу зустрітися з Мар’яною. Звичайно, у такому невеличкому містечку всі про всіх знали, мабуть, знали і про них, але при ньому нічого не говорили, хоча чорнявий охоронець кидав у його сторону вбивчі погляди: як цей чужинець міг щось крутити з його Мар’яною! Але Лесь просто не звертав уваги, це було абсолютно не важливо, порівнюючи з тим, що ввечері на пляжі його чекатиме Мар’яна. І будуть лише океан, Африка та вони — і більше нікого.

Лесь весь час намагався зрозуміти, що ж таки сталося за цих сорок років. І найбільше його цікавили гуманітарні дисципліни, культура. З технікою все було ясно — її якість, технічні показники значно погіршилися. В містечку було декілька джипів, навіть одна подоба «Мерседеса», але, на жаль, це всього лише була подоба, слабке наслідування. Але це ще якось можна було пояснити — якщо була зруйнована вся світова економіка, то дійсно важко було б налагодити виробництво тих же «Мерседесів». Але культура… Здавалось, українці дістали рідкісний шанс відродити свою самобутність, повернутися до своїх витоків і на основі цього збудувати свій світ, та вийшло все навпаки.

Лесеві вдалося дізнатись у вчених, що займалися проектом з машиною часу, багато чого цікавого. Після того, як світова цивілізація була знищена, українці страшно «затужили» за її «здобутками». Однак мова йшла не про те, що висіло на стінах в музеях чи звучало в костьолах та консерваторіях, а про те, що продавали ще за Лесевої пам’яті в переходах та кіосках. Так з’явилася Пугачова II, Кобзон III і т. п. І так було у всьому, хоча в знайдених газетах двадцятирічної давності — новіших не було — говорилося про небувалий розквіт нової культури. А нової культури, як і взагалі хоч якоїсь культури не було: запозичені «культурні здобутки» просто не могли розвиватися, свої ж були забуті. Так, за Пугачовою II з’явилася Пугачова III і IV, а Кобзонів нараховувалося вже аж шість. Причому всі вони виконували одні й ті самі пісні, тільки вже значно здеградовані від нашарувань останніх років. І так було у всьому! Стосувалося це і мови. Українці успішно занедбали свою мову, а перейти на інші вже не було змоги — інші були мертвими. Тому й залишилися з страшним суржиком, який просто різав вуха. Проте, саме він відігравав роль літературної мови.

Єдиною рисою українського характеру, яка уповні розвинулася після катастрофи, була роз’єднаність українців. І вона набула просто чудернацьких форм. Ті татуювання на долонях, які Лесь помітив одразу по своїй з’яві у цьому світі, були нічим іншим, як знаками кланової приналежності. Всі українці від самого народження належали до певного клану, що й засвідчувало татуювання емблеми клану. Не було жодного українця, який би не мав на своїх долонях татуювання, а отже не належав би до певного клану. Лесеві було досить тяжко усвідомлювати, що світ майбутнього виявився світом розбрату, світом кланів, світом заплямованих клановими емблемами долонь…

Про це, та й не тільки про це, він мав якось розмову з Мар’яною. Був вечір, і сонце, що ховалося в океан, забарвило водяне безмежжя у такі фарби, що, здавалося, воно назавжди хотіло попрощатися з великим білим світом, залишивши по собі лише цей кольоровий спогад. Вони лежали на березі океану. Лесь бавився Мар’яниним кучериком, на серці чомусь було сумно, і може тому він захотів поговорити про те, що давно його турбувало.

— Мар’яно, чому воно все так вийшло?

— Як?

— Там, в минулому, було майже все так само, як тут. Але чомусь мені все здавалося, що в майбутньому повинно щось змінитися на краще. А вийшло так, що нічого не змінилося, а навпаки якось все просто закостеніло.

Впертий Мар’янин кучерик у пальцях Леся все не хотів набувати бажаної форми.

— І ти знаєш, Мар’яно, мені здається, що причину треба шукати у моєму часі, щось у ньому було таке, що, власне, і призвело до цього закостеніння.

— Щось було, кажеш?

Щось у її голосі примусило Леся пильніше глянути їй у вічі. І у її очах він помітив те, чого раніше не помічав, а саме — вони мали металевий блиск.

— Так ти кажеш, щось було? — вперто і водночас якось вимогливо повторила вона своє запитання.

— Так мені здається, Мар’яно.

— А тобі не здається, — її очі вже були суцільний металевий блиск, — що цим «щось» були всі ви — наші попередники, в тому числі і ти — Лесь!