Ігнасіо Акунья - Загадка однієї неділі

Мартін стовбичив посеред просторої вітальні Ругміли. В руці виблискував браунінг, обладнаний глушителем. З мого місця на оббитому червоним оксамитом дивані Мартін здавався навіть огряднішим, ніж насправді був. Високий, мускулястий, пропорційної статури чоловік. Його ясно-блакитні блискучі очі так гармонували із світлою шкірою. Хвилясте волосся, припорошене сивиною, замолоду, певно, було рудувате. Попри всі ці ознаки, які не часто побачиш серед нас, Мартін був кубинець. І я добре його знав.

Ругміла — Мартінова коханка — стояла поруч нього. Вона булав усіх відношеннях привабливою жінкою. Не сказати б, що вона красуня, але таки гарненька і, безперечно, задовольняла вишукані смаки Мартіна; літ їй десь двадцять чи двадцять п'ять.

Вона й собі обводила присутніх погрозливим поглядом своїх чорних, ніби вуглинки, очей.

— Руки вгору! — наказав Мартін, і його нижня губа зловісно витягнулася.

Ті двоє, поруч зо мною, сиділи на дивані приголомшено. Я ж — ні. Бо знав — уся наша брудна робота була ніби на долоні в Управлінні державної безпеки. Воно відало кожний наш крок. Я ж інформував його про все, хоч у ту мить був не певен, що воно знало про мене, я запропонував передати усіх, зв'язавши їм руки й ноги, але, певно, припустився якоїсь похибки, і тепер в моїй голові блискавично промайнула думка про запобіжні заходи, які я на цей випадок передбачив.

Та діяти зараз було необачно, адже двоє, котрі сиділи поруч, могли завадити мені, а про те, щоби впоратися ще й з ними, годі було й думати. Тому-то я й підвівся, піднісши догори руки. Той, що сидів ближче до мене, замуркотів.

— Мовчати! — різко наказав Мартін. — Ану, поверніться спиною до мене і покладіть руки на стіну!

Ми всі підкорились.

— Обшукати їх.

Спритні руки Ругміли витягли в мене з внутрішньої кишені «люгер» — пістолет, з яким я ніколи не розлучався. По тому вона обшукала кишені інших і вийшла.

— Сісти! — скомандував Мартін.

Я неквапно попростував до дивана, аби не видати свого наміру повернутись на те саме місце. Інші теж пішли за мною, але Мартін наказав їм сісти у два м'яких крісла, які стояли трохи осторонь.

Той, що досі мовчав, вигукнув:

— Гадаю, ви мусите нам пояснити, Мартіне. Сподіваюсь, ви не вважаєте нас за своїх маріонеток.

Він вимовив ці слова незадоволено, хоча й з ледь-ледь помітним тремтінням у голосі.

— Замовкніть! — гаркнув Мартін, не зводячи з нас пильного погляду. Потім підійшов до дверей, що вели у спальню, й гукнув: — Ругміло, приведи її!

За кілька секунд двері одчинилися, і Ругміла зайшла в супроводі високої на зріст шатенки, котра хустинкою витирала сльози. Зробивши кілька непевних кроків по вітальні, вона, не вагаючись, указала пальцем на мене. В цю саму мить вона відкрила своє обличчя, і я впізнав її. Це була дружина лікаря Рохи, якого взяли вранці. Я тут же таки лайнув себе — яку необачність допустив, хоч, ясна річ, тепер те вже не мало ніякого значення.

— Це він, — пробелькотіла шатенка і заридала вголос.

Мартін похмуро втупився в мене своїми блакитними очима. Його обличчя стало схоже на білу воскову маску.

— Так я і знав, — процідив. — Ви можете йти, — сказав він тим, що сиділи в кріслах. Один із них спробував було щось промовити, але Мартін повторив: — Я наказав іти геть! — Потім звернувся до своєї коханки: — Забери її, Ругміло.

Коли всі залишили вітальню, запала тиша, якої, здавалося, повік ніхто не порушить; обоє ми, безперечно, міркували про те саме. Він перший висловив свої думки вголос:

— Дванадцять років минуло, а тінь Сусанни і досі переслідує нас. Так, Аресе?

Він промовив це майже байдуже. Ніякої образи не відчувалося в голосі його. М'язи на обличчі розслабилися, надавши йому того особливого вигляду, який робив Мартіна таким привабливим.

— Часи, коли тобі можна було робити комедії, скінчилися, — сказав я. — Тепер ти вже нікого не обдуриш і, сподіваюсь, усвідомлюєш, що я не лишив тобі жодного виходу.